Міф про створення світу
Уся земля була вкрита океаном. Страшне чудовисько заважало богам відокремити землю від води. Головний бог вступи у бій з чудовиськом, убив його і розрубав його тіло на дві половини. З верхньої половини тіла бог зробив небозвід і прикрасив його зорями. З нижньої половини чудовиська бог створив землю, посадив на ній рослини, заселив її тваринами. З глини бог виліпив перших людей, подібних до богів своїм зовнішнім виглядом і розумом.
Міф про всесвітній потоп
Боги вирішили знищити людей, затопивши всю землю. Але бог води розповів про це рішення очеретові, з якого була зроблена хатина одного чоловіка. Очерет передав звістку господареві хатини. Той збудував великий корабель, взяв у нього свою родину, вмілих ремісників, а також різних тварин і птахів. У день, призначений богами, чорна хмара затьмарила небо, почалася злива, вода залила землю. Загинули всі люди, крім тих, що сховалися на кораблі.
Через 6 днів буря вщухла. Вода почала спадати. Ворон, що вилетів з корабля, знайшов тверду землю, на яку потім вийшли люди і тварини.
Шумерська література та вся культура справили великий вплив на ассірійську та вавилонську літературу. Основна думка поеми полягає в тому, що навіть найвеличніший герой не в змозі досягти вічного життя і повинен змиритися перед богами. Блаженство у загробному житті мають лише ті, хто виконує заповіти релігії, вимоги жерців, обряди релігійного культу. Такі самі повчання та релігійно-філософські тенденції зустрічаємо в “Поемі про Адапа”, “Поемі про Етана” та в інших творах.
Ще в шумерську добу з’являються перші зразки релігійної драми. Основний цикл релігійної драми був пов’язаний з культом вмираючого та воскресаючого бога природи.
Астрономія, арифметика.
Шумери склали перші астрономічні календарі. Жерці вирахували тривалість року (365 днів, 15 хв., 41 секунда), визначили тривалість години – 60 хвилин (60 – священне число для шумерів). Ці відкриття трималися в таємниці, використовувалися для зміцнення влади над народом. Жерці та маги використовували знання про рух зірок, Місяця, Сонця, про поведінку звірів під час ворожінь , магічних ритуалів. Вони були тонкими психологами, умілими екстрасенсами, гіпнотизерами.Особливо цінувалися знання, що давали змогу уникнути нещастя або позбутися його наслідків за допомогою передбачення майбутнього. Не дивно, що серед текстів на глиняних табличках, що їх шумери, а згодом й вавілоняни використовували для свого клинописного письма, найчастіше трапляються саме таблиці для ворожби та астрологічних пророцтв. З цією метою жерці у своїх обсерваторіях на дахах храмових башт-зиккуратів вели систематичні астрономічні спостереження. Небозвід був поділений ними на дванадцять сузір’їв та зодіакальних знаків, що символізували ці сузір’я. Знання в галузі астрономії Дали змогу їм створити перший у світі календар, схожий на сучасний, точно передбачати сонячні та місячні затемнення.
Тут була винайдена арифметика, зародилася геометрія, для обчислювання використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні й кубічні корені.
Архітектура.
Шумери заклали основи монументальної архітектури, пов’язаної з храмовим зодчеством: використання високих штучних платформ, на яких установлювався центральний храм. Алтарі храмів були облицьовані мозаїкою з різнокольорових полірованих плиток. Такі храмові башти – зиккурати – були невід’ємною часткою кожного шумерського міста. Терасна композиція зиккуратів уособлювала «світову гору» і була протиставленням неба і земля, верху і низу. Тераси пофарбовані у різні кольори: нижня – чорна – символізувала підземний світ, середня – червона – землю, верхня – біла – небо. Тераси пронизувалися велетенськими прямими сходами, що символізували єднання світів.
Шумерські архітектори поклали початок будівництву міст, оточених мурами, багатоповерхових будинків.
Скульптура відома порівняно мало. Переважно це невеликі (до 40 см) фігурки з каменю. Для скульптур не вимагалося конкретної подібності з оригіналом, досить було короткого надпису на фігурці. Шумерські статуї завжди мали великий гачкуватий ніс, густі брови, що сходяться на переніссі, круглу голену голову, кучеряву бороду, коротку шию, міцні плечі. Типовою є поза моління (складені руки в молитві), широко відкриті очі, звернені до божества, великі вуха, що символізували мудрість, розтулений рот, який нібито промовляє молитву. Такі статуї у храмах призначалися для символічного моління замість їх господаря, тому на їх спині викладалося прохання бо бога.
Вірування.
Особливості світосприймання, релігійних віруваннях та міфологічних уявленнях жителів Месопотамії пов’язані з обожненням природи. Страх перед грозою й повенями породив уявлення про богів водяного хаосу
Яскраве відображення у міфологічній літературі знайшли спроби пояснити існуючу світобудову. Так, зокрема, виник міф про створення світу з водяної стихії та міф про божественне творення людини з глини, щоб вона вела доброчинне життя, виконуючи волю богів й прислуговуючи їм. У шумеро-вавілонській культурі, що розглядала Всесвіт як всезагальний порядок, єдину «космічну державу», доброчинне життя, насамперед, виступало саме як слухняне життя, починаючи від послуху старшим у сім’ї, продовжуючи покірністю державній владі й завершуючи служінням богам. Шлях слухняності уявлявся шляхом набуття божественної милості та досягнення земного щастя, почесного становища у суспільстві.
У шумерському епосі також знайшли відображення мрія про безсмертя, проблема життя та правомірності смерті. У відомій «Поемі про Гільгамеша» (кінець III— початок II тис. до н. є.) знайшла свій типовий вираз сформульована саме на Близькому Сході міфологічна концепція жорстокого детермінізму людського життя, закономірною кульмінацією якого є смерть, яка, натомість, не може перекреслити цінності життя, його земні звершення та радощі. В епічній літературі Месопотамії існували й міфи про Золотий вік людства та райське життя, які згодом увійшли до складу релігійних уявлень інших народів Передньої Азії, до біблійної літератури.
Звертає на себе увагу еволюція давнього культу природи. Поступово боги з уособлень сил природи перетворюються на покровителів держави й царської влади, стають втіленнями абстрактних понять справедливості й могутності, небесними суддями, войовниками та царями.
Право.
Шумерські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації, спираючись, передусім, на традиційні релігійно-міфологічні уявлення. Характерним зразком цього є оригінальна концепція божественних законів «Ме», виклад яких міститься у міфі про Енкі та Інанну. У цих законах, на думку авторів, знаходиться вся мудрість і наука, бо вони створені богами для забезпечення гармонії в існуванні природи та суспільства.
Досягнутий шумерами високий рівень культури та багатовіковий досвід суспільно-політичної організації сприяли появі ретельно розроблених юридичних норм для усіх сфер життя. Першим законодавцем в історії людства був Уруіиімгіна (остання третина III тис. до н. є.), правитель Лаваша, який склав і запровадив найстаровинніший правовий кодекс. Своїм зведенням законів, яких повинні були дотримуватись усі без винятку громадяни, пишався відомий цар третьої династії Ура Шульга. Цими законами він «встановив у країні справедливість, викорінив безладдя й беззаконня».
Шумерське право згодом стало зразком для складання законодавства наступних цивілізацій як у самій Месопотамії, так і в сусідніх країнах.
Культура Вавилону.
Вавилонське царство (ІІ – УІ ст. до н.е.) було засноване завойовниками Месопотамії – кочовими семітськими племенами аморитів. Спочатку місто мало назву Баб-Ілу (Врата Бога), пізніше греки дали назву Вавилон. (Приблизно в 90 км від сучасного Багдаду.) Населення досягало 200 тисяч чоловік, його площа – 405 гектарів. Оточувало місто два кола кріпосних стін, у яких розміщувалося вісім головних воріт (всього 100 мідних воріт). Зовнішні стіни були настільки широкими, що нагадували вулицю по якій можуть проїхати поруч декілька колісниць. Найбільш відомі ворота – Ворота богині Іштар, висотою 12 метрів, що нагадували тріумфальну арку з чудовим орнаментом із кольорових зображень 575 левів, священних драконів і биків.
Місто займало два береги річки Євфрат, через яку було перекинуто один з найдавніших кам’яних мостів на 7 скульптурних биках, обламки яких збереглися до нашого часу. Вавилон був збудований за правильним планом: одні вулиці йшли паралельно річці, інші перетинали їх під прямим кутом і впиралися в набережну річки. Ці вулиці закінчувалися мідними воротами.
Більшість будинків мали декілька поверхів, систему водопроводу і каналізації.
Архітектура.
Для архітектури були характерні монументальність, застосування цегли-сирцю, асиметричність у внутрішньому плануванні. Храми зводили на великих штучних насипах, що захищали їх від повені. Стіни прикрашали вертикальними виступами, нішами, мозаїчними фризами. Дерев’яні колони, на які спиралися примітивні склепіння, іноді вкривали міддю. Більшість храмів мали вигляд багатоступінчатої п’яти – семиповерхової башти.
Згідно з однією з клинописних табличок, у Вавилоні було 53 храми великих богів, 55 невеликих храмів верховного бога Мардука, 300 малих святилищ земних та підземних богів, 180 жертовників богині війни та кохання Іштар та 200 жертовників, присвячених іншим богам.
Значний інтерес становив палац вавилонського царя Навуходоносора ІІ (УІІ – ХІ ст. до н.е.), в якому було 172 кімнати, загальною площею 52 000 кв. метрів. Частиною палацу були відомі
Висячі сади були розбиті на насипних терасах, які трималися на кам’яних виступах. Виступи підтримувалися міцними високими колонами, розміщеними всередині кожного поверху. Платформи терас являли собою складну конструкцію: в основі лежали масивні кам’яні плити із шаром очерету, залитого асфальтом. Потім йшов подвійний ряд цегли, поєднаної гіпсом, ще вище – пластини зі свинцю для затримки води. Саму терасу покривав товстий шар родючого ґрунту, в якому могли пустити коріння великі дерева. Поверхи садів підіймалися виступами і поєднувалися широкими пологими сходами, вкритими рожевим і білим каменем. Висота поверху досягала майже 28 метрів і давала досить світла для рослин.
Возами, запряженими биками, привозили до Вавилону дерева, завернуті в мокру тканину, насіння рідкісних трав, квітів і кущів. Навуходоносор наказав своїм воїнам викопувати всі невідомі рослини, що траплялися їм під час дальніх експедицій і негайно доставляти до палацу. Не було караванів і кораблів, які б не привозили нові екзотичні рослини. Так у Вавилоні був створений перший ботанічний сад. День і ніч сотні рабів крутили колесо з шкіряними відрами, подаючи наверх воду з Євфрату. Вода стікала з верхньої тераси до самої нижньої. В літній час, коли температура повітря досягала 50 градусів і Вавилон страждав від спеки, у садах було затишно і прохолодно. На терасах були розбиті мініатюрні річки, водограї. В невеличких ставках плавали вутки.
Довгий час існування цього «чуда світу» викликало сумніви. Але у 1898 році німецький археолог Роберт Кольдвей, витративши 18 років на пошуки, знайшов залишки цих садів.
Головним святилищем вавілонян була Есагіла – храм бога Мадрука. Це була квадратна споруда, довжина кожної сторони рівнялася 400 м. Єдине ціле з Есагілою складав семиступеневий зиккурат Етеменанки, висотою 91 м, названий й Біблії Вавилонською вежею.
Література.
Релігійні погляди наклали свій відбиток майже на всю вавилонську лірику. На честь богів складалися гімни. Вершина вавилонської поезії – це “Поема про страждаючого праведника” та “Бесіда пана з рабом”. Ідея останнього твору – вельможа такий же безсилий перед царем, як і раб перед вельможею.
Наука.
Наукова діяльність також розвивалась під сильним впливом релігійно міфологічного світогляду, оскільки нею займались переважно жерці. Разом з тим потреби повсякденного життя примушували людину уважно стежити за явищами природи та, по можливості, об’єктивно розуміти їх зміст.
Накопичувались знання у ветеринарії та медицині. III тис. до н.е. датується створення порадника з виготовлення ліків з мінеральних, рослинних та інших речовин. Зароджувались хірургія.
Релігія.
Щодо релігійних уявлень населення Месопотамії, то тут домінуючими стали сили, яким приписувалась здатність забезпечувати йому існування й виживання. Це були передусім Божества родючості, що шанувалися безпосередньо в житлах або в культових приміщеннях. Формується і культ богів – покровителів міст. В міфологічних і культових текстах у літературній формі розповідалося про створення світу, стосунки Богів.
Давній землеробський бог Мардук набуває вигляду «владики неба і землі», верховного державного бога Вавілону. А бог сонця Уту (Шамаш) стає богом правосуддя, що дарує закони земному царю Хаммурапі. Якщо боги починають зображатися у вигляді «небесних царів», то обожнювані деспоти розглядаються як «земні боги». На їх честь будують храми, приносять жертви.
Одночасно ускладнювалися й ритуали поклоніння небесним та «земним» богам, обрядова сторона культу, який дедалі набував офіційно-державного характеру. З жерців формується окремий соціальний прошарок, який з розвитком шумерського суспільства перетворюється на його керівну еліту. Вищі жрецькі посади зосереджуються в руках царів (лугаль) та правителів залежних від них міст і провінцій (патесі, енсі). Серед служителів храмів, які називали «будинками Бога», були жерці-адміністратори, що розпоряджались їх майном, й жерці, що займалися здійсненням обрядів жертвоприношень та ворожбою на нутрощах принесених в жертву тварин. Спеціально навчені жерці супроводжували ці церемонії грою на лірах, арфах, цимбалах та флейтах. Нарівні зі жерцями існували й жриці, до обов’язків яких входило «служіння богам тілом». Храмова проституція була оточена ореолом святості.
З часом жерці захоплюють монополію не лише на релігійні знання, проголосивши їх «вищим таємним знанням «усього, що відбувається на небі та землі», а й на світські знання, використовуючи їх для зміцнення свого виняткового становища у суспільстві. В сакральних цивілізаціях Шумеру та Вавілону усі галузі знання були спрямовані, насамперед, на управління суспільною системою. Тому жерці володіли обширними знаннями про психіку людини, набутими протягом тривалого часу, мали великий досвід навіювання та гіпнозу.
Право.
Досягнутий шумерами високий рівень культури та багатовіковий досвід суспільно-політичної організації сприяли появі юридичних норм. Найвидатнішою пам’яткою давньосхідної правової думки стали закони царя Хаммурапі, викарбовані по чорному базальтовому стовпі. Кодекс намічує 282 статті, що охоплюють майже всі сторони життя вавилонського суспільства.
Уся ця культурна спадщина Шумеру, а згодом і Вавілону значною мірою була сприйнята на Близькому Сході. Своєрідність й вишуканість мистецтва Шумеру і Вавилону, багатство та досконалість художніх прийомів створених тут релігійно-міфологічних епосів були продовжені іншими цивілізаціями Передньої Азії — халдейською, ассирійською, урартською, сірійською, хеттською, фінікійською, іудейською. З середини II тис. до н. є. клинопис став міжнародним дипломатичним письмом багатьох країн Близького Сходу, сприяючи взаємовпливу їх культур. Наприкінці II тис. до н.е. принципи архітектури та особливості будівельного мистецтва шумерів були використані ассірійцями. Досягнення духовного життя та художньої творчості Вавілону були також запозичені його завойовниками — персами. Образи та сюжети вавілонської міфології, у яких відбилась культура Месопотамії, через біблейську літературу й живопис увійшли до скарбниці християнської духовності, надихаючи багатьох славетних мислителів, митців.
Ассірійське царство.
У УІІІ – УІІ ст. до н.е. утворилося могутнє Ассірійське царство на берегах річки Тигр. Воно було знищене наприкінці УІІ ст. до н.е.
Ассирійці трансформували культуру, релігію та мистецтво Вавилонії, внесли в них новий пафос могутності, державності. Ассирійська культура була цілком сповнена пафосом сили, уславлювала міць, перемоги та завоювання своїх царів.У ній домінувала не релігійна, а мілітарно-світські засади й мотиви.
Не культова архітектура, а будівництво палаців і фортець притаманне ассирійському періоду. Палаци царів підносилися над містом, їх будували на штучних пагорбах, які насипали раби. Всередині палацу стіни були вкриті кам’яними плитами з вирізьбленими на них барельєфами (випукле зображення).Зазвичай зображували богів і воєнні сцени. Відомим виразом державої могутності був палац царя Саргона II. Вхід до нього сторожували крилаті бики з людськими головами, з величезними прямокутними бородами. Це добрі міфолологічні створіння – шеду, що повинні були охороняти оселю царя від всіляких видимих і невидимих ворогів. У рельєфах та розписах ассирійських палаців переважають світські мотиви. Головною особою тут виступає сам цар.
Одним із найбільших досягнень було створення бібліотек. Найбільшу із відомих нам заснував ассірійський цар Ашшурбаніпал у своєму палаці. Глиняні «книги» були розміщені у певному порядку. За наказом царя Ашшурбанапала у його палаці було зібрано найзначнішу в усьому стародавньому світі бібліотеку, яка складалася з десятків тисяч клинописних табличок. Цар особисто слідкував за її комплектуванням. «Я пізнав заховані таємниці мистецтва письма,- сповіщав він в одному з написів,- я читав у небесних та земних і міркував над цим. Я був присутній на зібраннях царських переписувачів».
Внесок фінікійців.
На початку І тис. до н.е. швидко зростали і багатіли міста, розташовані на східному узбережжі Середземного моря. В них жив невеликий народ фінікійці. Найбагатшим із фінікійських міст було місто Тір, що стояло на острові поблизу берега. Фінікійці були найкращими в Передній Азії будівничими кораблів і моряками.
Вони також зробили значний внесок у розвиток писемності. Торгівля потребувала, щоб різні записи робилися швидко. Ієрогліфи і клинопис були для цього надто складними. Фінікійці використали досвід єгиптян, у яких були знаки, що означали не тільки слова, а й окремі звуки. Вони розробили абетку, яка складалася з 22 приголосних знаків, голосні на письмі пропускалися.
Додаток № 2: Творчі завдання
Давньогрецька міфологія — Вікіпедія
Давньогрецька міфологія була основою розвитку однієї з найдавніших цивілізацій світу — Стародавньої Греції, колиски сучасної цивілізації[1][2][3]. Розглядаючи богів, божеств та героїв давньогрецьких міфів, можна побачити розвиток сучасного суспільства: як воно змінювало своє ставлення до сил природи, до суспільного та індивідуального. Завдяки давньогрецьким міфам можна судити про те, як зароджувались основи теології та космології. Зрештою, надзвичайна цінність феномену давньогрецької міфології полягає в тому, що вона підштовхнула людей до необхідності інтелектуального розвитку, до появи багатьох наук, зокрема логіки, математики, риторики тощо.
Особливості формування[ред. | ред. код]
Характерними особливостями давньогрецької міфології були уособлення та наділення душею явищ природи — анімізм — та пов’язана з ними людиноподібність богів та тлумачення їхньої поведінки за допомогою міфів. Ліси, діброви, річки, гори, моря, небо, за уявленнями стародавніх греків, були заселені божествами.
Давньогрецька міфологія з її дитячою наївністю сприймання дійсності, з яскравою образністю й художністю відіграла чималу роль у розвитку грецької культури і стала передумовою становлення грецького мистецтва. Боги змінювалися так само, як і ті, хто вірив у них. З розвитком грецької цивілізації боги ставали дедалі благороднішими й поважнішими.
Особливою шаною в греків стародавньої доби користувалась годувальниця всього — Гея, життєдайна володарка, втілення невичерпної творчої сили Землі, «тієї великої матері, в лоно якої все повертається, щоб знову проростати для нового життя»[4]. Це відбивало і вплив матріархату, і значення хліборобства як основної галузі господарства народу. Пізніше культ Землі ввібрав також шанування Реї, Деметри, Персефони та інших божеств, пов’язаних із хліборобством.
Боги уявлялися грекам за тією чи іншою працею: Гермес і Пан пильнували отари, Афіна вирощувала маслинові дерева тощо. Тому, щоб людина могла успішно виконувати якусь справу, вважалося за потрібне піддобритися до відповідного божества принесенням у жертву плодів, молодих тварин.
Спочатку не існувало ієрархії серед богів. У тогочасних віруваннях греків збереглися залишки первісних релігій — фетишизму: наприклад, шанування каміння, особливо дельфійського омфала, тотемізму (орел, сова, корова й інші тварини були постійними атрибутами богів, а самі боги нерідко зображувались у вигляді тварин), магія.
У добу панування родової знаті (у Стародавніх Афінах — евпатриди) дрібні місцеві божества були замінені олімпійськими богами. Гомер у VIII столітті до н. е. в своїх поемах «Іліаді» й «Одіссеї» та Гесіод у VII столітті до н. е. у «Теогонії», тобто «Родоводі богів», усталили типові образи богів. Гомерові боги — просто безсмертні люди, наділені неземною вродою і силою. Кожен з них має своє ім’я і риси, властиві тільки йому. Ці боги — Посейдон, Аїд, Гера, Деметра, Гестія, Афіна, Афродіта, Аполлон, Артеміда, Гефест, Арес та інші — розглядалися вже як якась родина чи держава, що має свого верховного главу — «батька людей і богів».
Зевс втілював у релігійній формі риси патріархального владики. Він панував над небом, землею, морем і пеклом. Отже, з’явилась ієрархія богів, яка відбивала зміцнілу ієрархію класового суспільства. Зображені в «Іліаді» та «Одіссеї» палац Зевса на Олімпі із золотими стінами та підлогами, розкішні вбрання богинь, а також постійні чвари, розбрат та інтриги між богами стали своєрідним віддзеркаленням життя грецької родової аристократії. Гомер назавжди закріпив антропоморфічний характер грецької релігії. Гесіод тільки чіткіше виклав її.
Перемога олімпійців ніколи не була повною. Нерідко найпалкіше вірили в тих богів, яких не оспівав жоден поет. Людина, як і раніше, відчувала, що її оточують добрі та злі духи, і виконувала прадавні магічні обряди. Існували ніби дві релігії: офіційна (її проповідували держава, література та давньогрецьке мистецтво), заснована на гомерівських традиціях, і вірування нижчих верств, які зберігали забобони догомерівських часів. Велике значення в давньогрецькій релігії мав культ предків і взагалі померлих, а також культ героїв. У класичну епоху в культі померлих постало уявлення про життя душ праведників на Єлісейських полях.
Виникнення міст-держав (полісів) і подальший розвиток рабовласницького суспільства змінили характер грецької релігії. У VIII — VII століттях до н. е. з’явилися й поширились культи богів покровителів ремесла і торгівлі. Богом ковальства став Гефест, богом торгівлі — Гермес. Змінилось уявлення і про функції богів: покровителями ремесел у кожному місті, як правило, оголошувались боги, що їх вважали оборонцями самого міста: наприклад, в Афінах — Афіна, в Коринфі — Посейдон, у Дельфах — Аполлон.
Не завжди і не з найдавніших часів храм був місцем поклоніння богам. Їм поклонялися в горах, у гаях, у гротах, біля джерел. З часом таке особливо шановане місце ставало священним і там будували храм. Розквіт храмового будівництва в Афінах припадає на V — IV ст. до н. е. — так зване, золота доба Перикла. Відправляння культу в цілому перебувало під контролем держави. Жрецьких корпорацій у грецьких державах, як правило, не було. Вибрані жеребкуванням службові особи виконували також обов’язки жерців.
Грецький жрець не вчився спеціально і нічим не відрізнявся від решти громадян. Службу божу правили і чоловіки, і жінки. Охорона храму вважалася державним обов’язком жреця. Оскільки не було ані догматів, ані віровчення, жерці не повчали віруючих. Вони тільки виконували обряди. У деяких культах посада жерця була спадковою.
У визнанні загальногрецьких богів та пов’язаних з ними святинь частково відбивалось усвідомлення греками своєї етнічної єдності. Так, славнозвісними в усьому грецькому світі були святилища в Олімпії та Дельфійський оракул. Усі греки могли брати участь в іграх і Олімпійських змаганнях, які періодично влаштовували біля таких святилищ. Олімпійські ігри стали основою грецького літочислення, періоди тривалістю 4 роки від змагань до змагань іменувались олімпіадами.
Поряд із культами, призначеними для всього населення, у Греції рано виникли таємні релігійні товариства й культи, до участі в яких допускалися втаємничені (місти). Найвідомішими були обряди на честь Деметри — Елевсінські містерії — та на честь Діоніса — Діонісії. Утаємниченим в Елевсінські містерії обіцяли раювання після смерті. Стародавні вірили, що учасник Діонісій приєднувався до божества за допомогою з’їденого сирого м’яса тварини, яку роздирали живцем.
Таємні культи в пізньоантичний період певною мірою були виявом незадоволення умовами життя і охоплювали чималу частину нижчих верств давньогрецького суспільства. Греки, як і всі політеїсти, відзначалися широкою віротерпимістю і великою шаною до чужих богів. Напевне, вони вважали, що богів ніколи не буває забагато і що за межами країни завжди може знайтись якийсь бог, котрого варто прихилити на свій бік.
В елліністичну добу після завоювань Александра Македонського особливо греків приваблював Єгипет, саме звідти вони взяли богиню Ісіду, яка з III століття до н. е. мала серед греків численних шанувальників. Разом з Ісідою утвердився культ її чоловіка й брата Осіріса (Серапіса), на честь якого споруджено багато храмів по всьому грецькому світі. Зі східних богів найбільше шанували Велику Матір, матір богів Кібелу — фригійську богиню, в якій греки впізнавали свою Рею. Другим могутнім богом зі Сходу був Мітра, ірансько-вавилонський бог сонця. В II — III століттях н. е. його культ досягає найбільшого розквіту. Люди, які страждали від соціального гноблення та безправності, шукали щастя в «загробному житті».
Неоплатонізм був останньою спробою зберегти й оживити стару грецьку релігію, але він не мав успіху, бо єдиною релігією, яка відповідала вимогам часу, стало християнство. Обряди давньогрецької релігії мали великий вплив на розвиток літератури й мистецтва європейських та інших народів.
Особливості формування релігійної ідеології[ред. | ред. код]
У період переходу до класового суспільства формуються племінні релігії, головну роль в яких відіграють культ племінного вождя та культ духів предків. Виникає політеїзм (багатобожжя) як ідеологічне відображення створення родоплемінних союзів. Складається інститут жерців — професійних священнослужителів.
Необхідно зауважити, що жерці монополізували знання, духовну культуру взагалі і використовували її в інтересах своєї касти. Проте завдяки жрецям до нас дійшло чимало давніх історичних пам’яток у формі «священних книг», де відображаються життя та ідеологія минулих епох.
Говорячи про формування релігійних уявлень, релігійної ідеології, варто розглянути питання про міфи (з грецьк. «оповіді»). Це теж фантастичне відображення дійсності в первісній свідомості, втілене в характерній для давнього світу усній народній творчості. Міфи — оповіді, які виникли на ранніх етапах історії, фантастичні образи яких були спробами узагальнити і пояснити різні явища природи і суспільства. В міфах відбилися також моральні погляди і естетичне ставлення людини до дійсності. Оскільки в міфології міститься уявлення про надприродне, вона має в собі елементи релігії. Записаний догматизований міф далі стає складовою частиною «священних книг» національних релігій, які виникають разом з державою.
Еволюція давньогрецької міфології: від хтонічних істот до героїв-напівбогів[ред. | ред. код]
Міфологія стародавніх греків була одним із найчудовіших явищ у культурі середземноморських народів. Міфологія досить сильно впливала на становлення релігійної думки у Стародавній Греції. Дослідники виділяють три основних періоди в розвитку давньогрецької міфології: хтонічний, чи доолімпійський, класичний олімпійський і пізній героїчний. Погляди, характерні для хтонічного періоду, склалися в грецькому суспільстві задовго до дорійського завоювання XII століття до н. е. і навіть до виникнення перших ахейських держав. Не збереглося джерел, в яких би ці погляди були представлені повно і послідовно. Тому доводиться використовувати окремі архаїчні образи чи міфологічні епізоди, що випадково відбилися в текстах, що відносяться до значно пізнішого часу.
Перший період[ред. | ред. код]
Термін «хтонічний» походить від грецького слова «хтон» — «земля». Земля сприймалася давніми греками як жива і всемогутня істота, що усе породжує й усіх живить. Сутність землі була втілена в усьому, що оточувало людину й у ній самій, пояснює те поклоніння, яким греки оточували символи божеств: незвичайні камені, дерева і навіть просто дошки. Однак звичний первісний фетишизм змішувався в греків з анімізмом, приводячи до складної і незвичайної системи вірувань.
Крім богів існували ще й демони. Це невизначені і страшні сили, що не мають ніякого вигляду, але володіють жахливою могутністю. Демони з’являються невідомо відкіля, втручаються в життя людей, причому звичайно найбільш катастрофічним і жорстоким образом, і зникають. З образами демонів були зв’язані і представлення про чудовиськ, яких на цьому етапі розвитку грецької релігії, імовірно, теж сприймали як істот, що володіють божественною силою.
У подібних уявленнях про богів і в особливому шануванні Землі як Великої Матері помітні відгомони ідей різних етапів розвитку грецького суспільства — і зовсім раннього часу, ще коли не відокремлювала людина себе від природи створювалися образи людинотварин, і періоду матріархату, коли панування жінок у суспільстві підкріплювалося розповідями про всесилля Землі-Прародительки.
Проте одне поєднувало всі ці погляди — уяву про байдужість богів, про їхню глибоку відчуженість. Вони сприймалися як істоти могутні, але небезпечніші, ніж благодійні, від яких потрібно скоріше відкуповуватися, ніж намагатися здобути їхню прихильність. Таким з’являється, наприклад, бог Пан, що, на відміну від Тифона чи гекатонхейрів, у пізнішій міфології не перетворився в остаточного монстра, а залишився богом, заступником лісів і полів. Він пов’язаний з дикою природою, а не з людським суспільством, і, незважаючи на свою схильність до веселощів, може наводити на людей безпричинний страх. Козлоногий, бородатий і рогатий, він з’являється людям у полуденну годину, коли усі завмирають від спеки, у годину, що вважалася не менш небезпечною, ніж північ. Він може бути і добрим, і справедливим, але все-таки краще не зустрічатися з богом Паном, що зберіг напівзвіриний вигляд і вдачу первісних породжень Матері-Землі — Матір Део.
Другий період (класичний)[ред. | ред. код]
Розпад матріархату, перехід до патріархату, виникнення перших держав ахейців — усе це дало поштовх до повної зміни всієї системи релігійного сприйняття, до відмови від старих богів і появи нових. Як і в інших народів, богів — уособлень бездушних сил природи заміняють боги-заступники окремих груп у людському суспільстві, груп, що поєднувалися за найрізноманітнішими ознаками: класовими, становими, професійними, але в них усіх загальним було одне — це люди минулого, як не намагалися ужитися з природою, а прагнучи підкорити її, перетворити в щось нове, змусити служити людині.
Невипадково найдавніші міфи олімпійського циклу починаються з винищування істот, яким, імовірно, у попередній період поклонялися як богам. Бог Аполлон убиває Піфійського дракона і гігантів, люди-напівбоги, сини богів знищують інших чудовиськ: Медузу, Химеру, Лірнейську Гідру. І остаточну перемогу над древніми богами тріумфує Зевс, цар богів Космосу. Образ Зевса дуже складний і сформувався в міфології греків не одразу. Уявлення про Зевса склалися тільки після дорійського завоювання, коли прибульці з півночі додали йому риси абсолютного бога-владики.
У щасливому й упорядкованому світі Зевса його сини, породжені від смертних жінок, завершують справа свого батька, винищуючи останніх чудовиськ. Напівбоги, герої символізують єдність світів божественного і людського, нерозривний зв’язок між ними і доброчинна увага, з яким боги спостерігають за людьми. Боги допомагають героям (наприклад, Гермес — Персею, а Афіна — Гераклові), а карають тільки нечестивців і лиходіїв. Уявлення про жахливих демонів теж змінюються — вони тепер виглядають скоріше просто могутніми духами, мешканцями всіх чотирьох стихій: вогню, води, землі і повітря.
Третій період (пізній героїчний)[ред. | ред. код]
Становлення і розвиток держави, ускладнення суспільства і суспільних відносин, збагачення уявлень про оточуючий Грецію світ неминуче підсилювали почуття трагічності буття, переконаності, що у світі панують зло, жорстокість, безглуздість і абсурд. У пізній героїчний період розвитку грецької міфології, відроджуються представлення про силу, якій підкоряються все існуюче — і люди, і боги. Невблаганна доля панує над усім. Перед нею схиляється навіть сам Зевс, змушений то силою випитувати в титана Прометея пророкування власної долі, то упокорюватися з іспитами і мученнями, через які повинний пройти його улюблений син Геракл, щоб він зміг вступити в сонм богів. До людей доля ще більш нещадна, аніж до богів, — її жорстокі і часто безглузді веління виповнюються з невідворотною точністю. Едіп виявляється проклятим, незважаючи на усі свої зусилля врятуватися від передвіщеної долі, гине. Від долі також ховається Анхіс, дід Персея, навіть цілий рід Атрідів не може піти від сліпого вироку долі, будучи втягнутим у нескінченну низку вбивств і братовбивств.
Та й боги тепер уже не настільки милостиво налаштовані до людей. Покарання тих, хто порушив їхню волю, жахливі і невиправдано жорстокі: Тантал вічно мучиться від голоду і спраги, Сізіф зобов’язаний постійно піднімати на пекельну гору важкий камінь, Іксіон прикутий до вогненного колеса.
У пізньому грецькому суспільстві релігія поступово занепадала, вироджуючись у просте виконання обрядів, а міфологія ставала просто скарбницею образів і сюжетів для авторів поем і трагедій. Деякі філософи навіть заперечували головну роль богів у створенні світу, представляючи цей космічний акт як злиття чи першоелементів стихій. У такому виді грецька релігія проіснувала до початку походів Александра Македонського, коли в елліністичних імперіях вона вступила в багатогранну і взаємозбагачувальну взаємодію з віросповіданнями Стародавньої Азії.
Джерела та література[ред. | ред. код]
Література[ред. | ред. код]
Як у міфах відображається походження людей на Землі Реферат » Допомога учням
1. Що таке міф.
Ще з давніх часів люди прагнули зрозуміти, як виник світ та хто створив людину. Грізний і незрозумілий всесвіт породив уявлення людей про світ, духів, явищ, від яких залежало їхнє життя, а досконалість природи та людини – про Богів. Минали роки, старовинні оповіді, що передавалися із уст в уста і дійшли до нашого часу як твори усної народної творчості, почали називатися міфами (з грецької — «слово, переказ»). Міф є цілком певною картиною навколишнього світу і певною системою поглядів на життя. Будь-який народ, будь-яка епоха по-своєму намагалися пояснити навколишній світ, сенс життя, виробити деяку ієрархію цінностей — і створювали свою міфологію. Таким чином, серед міфів не можна вибудувати чіткого і послідовного уявлення про походження людей, оскільки кожен народ має свої перекази, хоч у змісті є чимало схожого.
2. Міфічне пояснення виникнення людства.
Міфи про виникнення людини називають антропологічними. Це міфи, присвячені темі походження (створення) людини або першопредків племен. Їхнє тлумачення різне.
• Створення відбувається поетапно: спочатку створюються істоти, котрі потім дають початок людству. Так, у народу, що мешкає у Західному Сибіру, людина народжується в жінці, коли на неї падає промінь ранкового сонця, посланий верхньою старо-матір’ю. Тобто сонячний промінь і душа людини позначаються одним словом. У індіанського народу США та Канади Бог-творець – Деміург з двох вузлів павутини вічного павука створює двох перших жінок – прародительок людей,
• Також зустрічається пояснення створення людини як відокремлення одної від другої. За віруваннями у племені, що кочує в районі посушливих степів Австралії, на дні висохлого первісного океану загубилися безформні кулі. Птах-мухоловка розділив кам’яним ножем зрощені разом згустки-грудки, в яких тільки вгадувалися зачатки частин тіла людини. Потім істоти Унгамбікули (в перекладі «Самоіснуючі») ножем відокремили один від одного частини тіла кожної людини й нарешті розділили людей на суспільну форму існування.
• Ще одною версією є створення Богами людей з різного матеріалу. Так з глини давньоєгипетський бог Хнум ліпить людей на гончарному крузі, цей матеріал у грецькій міфології використовує Прометей, у народів Африки – бог Амма. Землю використовує в міфах ірокезів бог Мукаті. Також природним матеріалом були скелети звірів, птахів. У Біблії Бог теж створює Адама з «пороху земного», а Єву з його ребра.
• Іноді поява першої людини пов’язана зі смертю першої антропоморфної істоти, яка створила умови для життя людини. Так у іранських і ведійських текстах, в давньоруській «Голубиній книзі», в міфології догонів тіло убитого богами першопредка — велетня перетворилося на частини зовнішнього світу (скелі та гори — це кістки, ґрунт — внутрішність шлунка, море та червона глина — кров, сонце – очі, хмари – думки, тощо).
• Походження людини від тварин побутує у Тибеті, у Південній Африці, бушменів.
• Рослинне походження людей, що спочатку росли як трава, під землею а потім вийшли наверх поширений у міфах шумерів.
• Міфи, за якими людина походить з дерева, як правило Світового, складають особливу групу. Береза, модрина, кипарис – невеликий перелік таких дерев у різних віруваннях. Недарма, родовід зображують саме у вигляді дерева.
• Абстрактне походження включає виникнення з яйця, думки.
3. Міфи Стародавнього Єгипту про походження людини.
Стародавній Єгипет – один із найдавніших на Землі осередків культури і науки. Уявлення стародавніх єгиптян про створення людини збереглися в текстах, вибитих на стінах гробниць і храмів, записаних на сувоях папірусу. Оскільки до нашого часу тексти дійшли переважно у фрагментах, частина міфів збереглася лише в переказах античних авторів, текстам властива більша поетичність, ніж раціональність, тому багато натяків і посилань давньоєгипетських міфів незрозумілі та неоднозначні. Сучасній людині, яка звикла мислити логічно і системно, подібна суперечність заважає систематизувати і логічно осмислювати матеріал, укласти його в деяку цілісну картину, виділити загальні закономірності, пояснити та класифікувати розрізнені факти. Залишається додати, що давньоєгипетські міфи пояснювали святість богів певної місцевості у певний період. Тому розділяють міфологію про походження світу та людини щодо періоду: Геліопську , мемфіську, гермопольську, фіванську.
Міфи Геліопольського пантеону говорять, що на початку був Хаос — безкрайня холодна нерухома водна пустеля, обійнята пітьмою, яку звали Нун (він же Первозданний Океан). Тисячоліттями ніщо не порушувало його спокою та нерухомості поки з нього не з’явився бог Атум — перший бог у Всесвіті. За одними віруваннями саме він створив Пагорб Бен-Бен — Первинний Пагорб, згідно іншого Промінь бога Ра досяг Хаосу, і Пагорб ожив, ставши Атумом. Набувши під ногами землю, Атум виплюнув з рота Шу, бога вітру та повітря, щоб привести в рух мертвий Океан, та вивергнув Тефнут, богиню світового ладу, для підтримання світопорядку. Але світла ще не було і серед пітьми Шу і Тефнут загубилися. Атум відправив на пошуки дітей праве Око — Сонце, і доки воно було відсутнє, створив ліве — місяць. Старе Око тим часом розшукало Шу і Тефнут і привело їх назад. Від радості Атум заплакав. Сльози його Ока впали на Пагорб Бен-Бен і перетворилися на людей.
Згодом запанував у Мемфісі такий міф про походження людини. На початку всюди тягнувся безживний Океан Нун. Птах, який сам був землею, вирішив утілитися у божество, зусиллям волі він створив із землі свою плоть — тіло і став богом. «У серці великого бога виникла Думка про Атуме», Коли бог вимовив ім’я — в ту ж мить Атум народився з Первозданного Хаосу. По волі Птаха Атум створив Велику Дев’ятку богів, а Птах дав усім могутність і наділив їх божою мудрістю. На тому місці, де вони творили світ, згодом виникло священне місто Мемфіс. Після створення світу Птах чарівними словами-заклинаннями встановив справедливість на землі. «І було дано життя миролюбному, і була дана смерть злочинцеві, і були створені всякі роботи і всякі мистецтва, праці рук, ходіння ніг, рух усіх членів згідно з цим наказом, задуманим серцем і вираженим мовою і таким, що творить призначення усіх речей». Оглянувши своє творіння, Птах залишився задоволений, бо суть і творча сила його перебувала в усьому живому і неживому, що є на землі.
Коли Мемфіс втратив статус столиці централізованої держави і влада сконцентрувалась в іншому місці Гермополі, виник гермопольський міфічний пантеон. Тут теж нема однозначності.
Спільне те, що на початку був Хаос – Первинний Океан Нун. За одною з версій на Первинному Пагорбі з квітки лотоса народилося сонячне божество Ра. Воно освітило землю, яка перебувала у мороці. Від радості немовля Ра заплакало, і з його сліз, що впали на Пагорб, виникли люди. Згодом на Пагорбі виникло місто Гермополь. Бог Ра жив на священному Пагорбі Бен-Бен в Геліополі, вночі спав в квітці лотоса, а вранці злітав в небеса і у вигляді сокола літав над своїм царством. Саме ця версія отримала поширення в усьому Єгипті.
За іншою версією руйнівним божествам Первозданного Хаоса Тенему і Тенемуіт (Морок, Зникнення), Ніау і Ніаут (Порожнеча, Ніщо), Герех і Герехт (Відсутність, Ніч) протистояли творчі сили божеств Великої Вісімки — Хух і Хуахет (Нескінченність), Нун і Нуанет (Вода), Кук і Куакет (Темрява) і Амон і Амунет («Невидимий», тобто Повітря), котрі плавали в Океані Нуні. Вони втілювали страшні та незрозумілі для людей стихії. Із землі і води Велика Вісімка створила Яйце і поклала його на Первинний Пагорб — «Вогняний острів». На острові, з Яйця вилупився бог уранішнього Сонця Хепрі, сльози радості котрого стали людьми.
За ще одною версією білий птах Великий Гоготун першим влетів в пітьму і порушив віковічну безмовність Хаосу Нуна. На Первинному Пагорбі він зніс Яйце. З нього народився Ра — бог Сонця.
За міфами фіванського періоду людей і їх Ка (душевні сутності) виліпив з глини бараноголовий бог Хнум. Зображення Хнума, що ліпить людей з глини, також зустрічаються аж до пізніших періодів історії Єгипту.
Бог Хнум створює на гончарному крузі людини і його Ка.
Промальовування рельєфу зі святилища в Луксорському храмовому комплексі; XVIII династія
4. Слов’янська міфологія про походження людини.
Слов’янська міфологія характерна своєю всеосяжністю і не являє собою окрему область народного уявлення про світ. Вона знаходить втілення навіть у побуті — обряди, ритуали, культ, землеробський календар. Практично знищена на рівні текстів до XI століття, міфологія продовжує жити в образах, символіці, ритуалах і в самій мові.
За давньою слов’янською міфологією теж на початку була вічна і безмежна пітьма, холодна ніч без Землі, без неба, без Сонця. Її пронизувало Око, яке «було завжди, воно було вічно. І з Вічності воно летіло і у Вічність, летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ».
Одного разу Око пустило Сльозу, чисту-пречисту Росинку і з неї вродилася птиця Сокіл – Першоптах і Першобог. Сокіл кружляв над Оком, його золотаве пір’я осяяло непроникну ніч.
Золота Сльоза-Росинка Сокола впала на Око, і розрослося воно у великий острів серед мороку. Срібна Сльозинка Сокола впала посередині острова і утворилося озеро Живої Води. Від зеленої Сльози-Росинки проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера.
Довго думав Сокіл, потім зніс золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево, Дуб-Стародуб з плодами невмирущості – молодильними яблуками. Сокіл злетів на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Ирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ».
Потім Сокіл-Род зніс два яйця: Біле і Чорне. Коли вони впали в озеро Живої Води, з них вродилися Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли вони назустріч один одному і стали люто битися. Вийшли лебеді з води й одразу перетворилися в людиноподібних велетнів. В одного шкіра була біла, волосся — русяве, очі — блакитні, а в другого все було чорне — і шкіра, і волосся, і очі. З’їли велетні по молодильному яблуку і відчули в собі силу неймовірну.
І сказав Сокіл білошкірому: «Ти є Білобог. Володар Світла й білого Світу та всього, що створиш у ньому». І сказав Сокіл чорношкірому: «Ти є Чорнобог. Володар ночі і пітьми та всього, що створиш у ній». І сказав він обом: «Ви є Добро і Зло. Краса і Погань. І ви будете вічно. Бо ви є Життя. І ті, що прийдуть, не зазнають Добра без Зла і Краси — без Погані.
Згодом Сокіл-Род зніс золотий жолудь і золоте зернятко. Попросив Білобога посадити їх на Землі та полити Живою Водою. І диво сталося: з жолудя золотого виріс молодий крислатий зелений дуб, вершиною якого був надзвичайної вроди юнак, що спав міцним сном. А з золотого зернятка виріс великий житній колос, вершиною його була надзвичайної вроди дівчина, що спала міцним сном. Звелів Сокіл-Род побризкати юнака і дівчину Живою Водою та привести їх у Вирій.
І сказав Сокіл юнакові: «Ти є Дажбог, будеш Землю засаджувати лісами та гаями».
І сказав Сокіл дівчині: «Ти є Жива. Богиня злаків. Тобто — богиня Життя. Будеш Землю засівати житом-пшеницею». І сказав Сокіл обом, Дажбогові й Живі: «Ви є чоловік і жінка. І зачнете ви рід людський. Вкусіть молодильні яблука і скупайтеся в Живій Воді».
Вкусили Дажбог і Жива молодильні яблука і стали безсмертними, скупалися вони в Живій Воді і стали вічно молодими. І пішли Дажбог та Жива на Землю, і зачали вони рід людський.
Згодом міфи видозмінилися під впливом апокрифів – релігійно-легендарних творів, що не визнавалися канонічними, і становлять пізню слов’янську міфологію. Створення першолюдини Адама — завершальний акт створення світу: «Бог мився в лазні, спітнівши, втерся дрантям і скинув його на землю; з дрантя диявол створив тіло людини, а Бог вклав у нього душу». Це нагадує біблійну легенду про походження людини
5. Давньогрецькі міфи про виникнення людей.
Спочатку існував тільки вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому було джерело життя світу. Все виникло з безмежного Хаосу — весь світ і безсмертні боги. З Хаосу походить і богиня Земля-Гея. Вона породила титанів, циклопів, дала початок роду людському. У Древній Греції вважали гігантів — першим людьми, яких створили боги і оселили на Землі. Однак, гіганти повстали проти своїх творців і ті спопелили їх блискавками. Тоді боги створили нове покоління людей, нащадками яких і були стародавні греки. За давніми переказами Прометей створив людину з глини.
Створення людини Прометеєм.
6. Особливості міфологічного бачення світу.
На певному етапі людського розвитку міфи були викликані потребою людей пізнати навколишню дійсність, хоч якось пояснити незрозумілі для них явища. Людина намагалася усвідомити природу свого походження, зрозуміти влаштування світу й навіть передбачити своє майбутнє.
Важливо, що людина в міфах почуває себе не володарем світу, а лише його малою частиною (людина, природа й суспільство в міфах є нерозривним цілим).
У міфах кожен образ конкретний, одухотворений, персоніфікований.
Кожен діючий герой є своєрідним символом, який «розшифровує» поняття або явище, яке стоїть за ним.
Міфам властивий час «першооснови» або «першотворення» .
Світ пояснюється не з погляду наукових знань, а з позиції віри.
У сказаннях переважають емоції.
Важливі образи, а не поняття та явища, що їх пояснюють.
Головне, що міфи завжди встановлювали зв’язки між минулим, сьогоденням і майбутнім, стали єднальною ланкою між поколіннями, що передає накопичені знання досвід, культурні цінності.
План.
1. Що таке міф.
2. Міфічне пояснення виникнення людства.
3. Міфи Стародавнього Єгипту про походження людини.
4. Слов’янська міфологія про походження людини.
5. Давньогрецькі міфи про виникнення людей.
6. Особливості міфологічного бачення світу.
Використана література.
1. Підручник з української літератури 6 клас, 2014 р.
2. Вікіпедія.
3. Енциклопедія «Міфи народів світу» С. А. Токарева, 1991р.
4. «Єгипетська міфологія», І.В. Рак, 2004 р.
5. «Легенди і міфи Стародавньої Греції», Н. Кун, 2013 р.
6. Історія стародавнього світу. Довідник, 1999 р.
7. Великий довідник школяра для 5 – 11 класів, 2004 р.
8. Універсальний довідник школяра, 2004 р.
МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ ТА РИМУ
МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ ТА РИМУ
1. Знамениті Герої і легендарні особи
2. Боги та богині у міфах Давньої Греції
3. Титани, Титаніди та їх нащадки
4. Демони, чудовиська і міфічні істоти у міфах Давньої Греції
5. Генеологія Богів у міфах Давньої Греції
6. Відповідність грецьких і римських Богів
7. А Б В Г Д Е Є Ж З І К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ю Я
Міфи, боги, герої, демони Еллади і Риму. Слово «антична» в перекладі з латинської (antigues) означає «давня». Античну міфологію разом із біблейською по праву вважають найбільш значними за мірою впливу на подальший розвиток культури багатьох народів, особливо європейських. Під античною міфологією розуміють, спільність грецьких і римських міфів, тому інколи можна зустріти термін «греко-римська міфологія», хоча основою для римської міфологічної системи була саме грецька. Римляни багато у чому запозичували легенди Еллади, інколи по-своєму трактуючи образи і видозмінюючи сюжети. Завдяки поширеним у Європі латині і — меньшою мірою — старогрецькій мові, античні міфи, набули не лише широкого поширення, але піддались глибокому осмисленню і вивченню. Неможливо переоцінити і їх естетичне значення: не залишилось жодного мистецтва, які не мали би у своєму арсеналі сюжетів, заснованих на античній міфології, — є вони в скульптурі, в живописі, музиці, поезії, прозі і так далі. На сайті є всі міфи Греції.
Найпопулярніші міфи Греції:
1. Міф Давньої Греції про Геракла
2. Міф Давньої Греції про Прометея
3. Міфи Давньої Греції про аргонавтів (скорочено)
4. Міф Давньої Греції про Сізіфа
5. Фіванський цикл міфів Давньої Греції (скорочено)
6. Міфи троянського циклу (скорочено)
7. Міф Давньої Греції про Зевса
8. Міф Давньої Греції про Тесея
9. Міф Давньої Греції про царя Мідаса
10. Міф Давньої Греції про Ахілла
11. Міф Давньої Греції про Персея
12. Міф Давньої Греції про Нарциса
13. Міф Давньої Греції про Афродіту
14. Міф Давньої Греції про Одіссея (скорочено)
15. Міф Давньої Греції про Едіпа (є складовою фіванського циклу)
16. Міф Давньої Греції про Орфея і Еврідіку
17. Міф Давньої Греції про створення землі
18. Міф Давньої Греції про Орфея
19. Міф Давньої Греції про Діоніса
20. Міфи Давньої Греції про аргонавтів золоте руно (скорочено)
21. Міф Давньої Греції Пігмаліон
22. Міф Давньої Греції про Енея
23. Міф Давньої Греції про Посейдона
24. Міф Давньої Греції про Аїда
25. Міф Давньої Греції про Геру
26. Міф Давньої Греції про Апполона
27. Міф Давньої Греції про Апполона і музи
28. Міф Давньої Греції про Афіну Палладу
29. Міф Давньої Греції про Пандору
30. Міф Давньої Греції про Дедала та Ікара
31. Міф Давньої Греції про Європу
Грецька міфологія. Вже у прадавніх пам’ятниках грецької творчості позначено антропоморфічний характер грецького політеїзму, що пояснюється національними особливостями усього культурного розвитку в цій сфері. Конкретні вистави переважають над абстрактними, як і в кількісному відношенні людиноподібні Боги і Богині, Герої і Героїні переважають над божествами абстрактного значення (які, у свою чергу, отримують антропоморфічні риси). У тому або іншому культі, з тим або іншим божеством об’єднуються ті або інші загальні або міфологічні вистави. Відомі різні поєднання, ієрархії генеалогії античних божих істот — «Олімп», різні системи «дванадцятибожія» (Зевс, Гера, Посейдон, Деметра, Аполлон, Артеміда, Гефест, Афіна, Арей, Афродіта, Гермес, Гестія). Подібні об’єднання пояснюються не лише з творчого моменту, але і з умов історичного життя еллінів. (міфи Давньої Греції)
У загальнорелігійній свідомості еллінів не існувало якого-небудь певного загальновизнаного догматизму. Різноманітність релігійних вистав знаходила своє вираження і у різноманітності культів, зовнішня обстановка яких усе більш з’ясовується завдяки розкопам і знахідкам. Ми дізнаємось, які почитались Боги або Герої і де само (Зевс — у Додоні і Олімпіях, Аполлон — у Дельфах і на Делосі, Афіна — в Афінах, Гера — на Самосі, Асклепій — в Епідаврі). Знаємо про шановані багатьма еллінами святині (дельфійського або додонського оракула або святині делосської). Знаємо про крупні і дрібні амфіктионії (культові співтовариства)). Всепоглинаюче значення держави позначилось і в релігійній сфері. Античний світ не знав ні внутрішньої церкви як царства не від миру сього, ні церкви як держави у державі: «церква» і «держава» були у ньому поняттями, що поглинають або обумовлюють одне одне, і, наприклад, жрець — той самий державний магістрат. Це правило було не скрізь, проте, могло бути проведено з безумовною послідовністю. Практика викликала приватні ухиляння, створювала ті або інші комбінації. Далі, якщо відоме божество вважалося головним божеством відомої держави, то держава визнавала інколи (як в Афінах) у той самий час і деякі інші культи. Разом із цими загальнодержавними культами існували і окремі державни культи (наприклад, афінських демів), і культи домашні або родинні, а також культи приватних суспільств або осіб. Вважка зазначити дати, коли утворились перші грецькі міфи і легенди, в яких явились світу людиноподібні боги, і чи є вони спадщиною давньої культури Криту (3000—1200 років до нашої ери або мікенської (до 1550 року до нашої ери), коли на табличках вже є імена Зевса і Гери, Афіни і Артеміди. Легенди і оповіді передавались із покоління в покоління аедами і не були зафіксовані письмово. Першими письмовими творами, що донесли до нас образи і події, були поеми Гомера «Іліада» і «Одіссея». Запис їх датується VI століттям до н.е. На думку історика Геродота, Гомер мав жити за три століття до цього, тобто біля IX—VIII століть до нашої ери. Але, будучи аедом, він використовував творчість інших, ще більш давніх співців, найраніший із яких, Орфей, за рядом свідоцтв, жив приблизно у другій половині II тисячоліття до нашої ери. До цього ж часу відносяться міфи про подорож аргонавтів за золотим руном, серед яких перебував і Орфей. Науковці вважають, що великий епос не може з’явитись несподівано і випадково. Тому гомерівські поеми розглядають як завершення тривалого розвитку догомерівських, давно зниклих героїчних пісень, сліди яких, проте, можна знайти у самих текстах «Іліади» і «Одіссеї». Недосягаемый зразок, яким донині є гомерівський епос, не лише доніс до нащадків обширні знання про еллінське життя, але й дозволив скласти уявлення про погляди греків на Всесвіт. Все суще утворилось із Хаосу, який являв собою боротьбу стихій. Першими з’явились Гея — Земля, Тартар — пекло і Ерос — кохання. От Гєї народився Уран, а потім від Урану і Геї — Кронос, циклопи і титани. Здолавши титанів, Зевс запанував на Олімпі і стає правителем Світу і гарантом уселенського порядку, який нарешті настає у світі після довгих потрясінь. Давні греки були найбільшими міфотворцами. Саме вони вигадали слово «міф» (у перекладі з грецького «віддання», «оповідь»), яким ми сьогодні називаємо дивні історії про Богів, людей і фантастичних істот. Міфи були покладені в основу усіх літературних пам’ятників Давньої Греції, включаючи поеми Гомера, настільки улюблені народом. Наприклад, афіняни з дитинства були знайомі з головними героями «Орестеї», трилогії поета Есхіла. Жодна з подій у його п’єсах не було несподіванкою для глядачів: ні вбивство Агамемнона, ні помста його сина Ореста, ні переслідування Ореста Фурією за смерть матері. Їх понад усе цікавив підхід автора до ситуації, його тлумачення мотивів провини і спокутування гріха. Важко по гідності оцінити значення театральних вистав, але, на щастя, у людей залишились джерела багатьох трагедій Софокла і Евріпіда — самі міфи, що зберігають велику привабливість навіть в короткому викладі. І в нашому сторіччі людей хвилює стара як світ історія Едіпа, вбивці батька; пригоди Ясона, що пересік Чорне море у пошуках чарівного золотого руна; доля Єлени, прекрасної із жінок, яка була причиною Троянської війни; мандри хитромудрого Одіссея, одного з хоробрих грецьких воїнів; дивні подвиги могутнього Геракла, єдиного з героїв, хто заслужив на безсмертя, а також історії великої кількості інших персонажів. Римляни, спадкоємці культурних традицій Егейського світу, багатьох італійських божеств прирівняли до богів грецького пантеону. У зв’язку з цим цікава історія з богом родючості, вина і оргій Дионисом-бахусом. У 186 р. до н.е. римський сенат ухвалив суворі закони по відношенню до шанувальників цього бога. Декілька тисяч чоловік було страчено, перш ніж культ Бахуса удалося привести у відповідність з моральними нормами. (міфи Давньої Греції )
Землевласники Греції особливо шанувало Деметру — «мати хлібів», і в наслідування їй, що завагітніла від селянина на полі, здійснювався ритуал прямо на свіжозораній землі, що мав магічний сенс — дію на сили родючості землі. Елліни почитали і жахалися Артеміди — Богині диких звірів. Міське населення шанувало Гефеста — Бог ремесла, заступник ковалів, а також Афіну, яка була не лише Богинею мудрості, але і покровителькою винахідників, ремісників, особливо гончарів. Вважалося, що саме вона створила перший гончарний круг. Городяни особливо виділяли також Гермеса — Бог подорожей, торгівлі, що охороняв від злодіїв. Вважалося, що він зробив перші ваги, гирі, і встановив вимірювальні стандарти. (міфи Давньої Греції )
Діячи культури вклонялись Аполлону — Богу мистецтв, і музам. Моряки приносили жертви Посейдону — Богу моря. Всі елліни об’єднувались в поклонінні Зевсу — верховному Богу, і Мойрі — Богині долі. Богам будувались храми, зводились величні статуї. Вважалось, що в сакральний час дух Богів входив у статуї; тому жерці здійснювали ритуали обмивання, одягання, трапез і відходу до сну статуй. У дні літнього і зимового сонцестояння здійснювались ритуали священного шлюбу, коли статую Бога несли в будинок першого архонта, укладали в ліжко разом із дружиною архонта, і остання, вважалось, могла завагітніти від Бога. У Елладі впродовж всієї її історії здійснювали жертвопринесення тваринні і людські. Фемістокл, сучасник V ст до н.е., найосвіченішого століття Еллади, власноручно задушив трьох хлопців як жертву напередодні Саламінської битви. І він вважав, що отримав перемогу над персами лише завдяки цій жертві. У Афінах, найкультурнішому і демократичнішому полісі, завжди містилися в особливих будинках покалічені, хворі, злочинці, які оголошувались «фармака», тобто «козлами відпущення» в дні лих і підлягали ритуальному побиттю або спалюванню. На підмостках еллінських театрів проливалась реальна кров тих трагедійних героїв, які згідно сценарію повинні були загинути, – в останню мить замість основного актора виводили дублера з числа тих же знедолених, і він гинув, стаючи жертвою Богам. У період еллінізму культ жертвопринесень ще більш посилився. Фалічний культ набув нічим не стримуваного оргіастичного характеру. (міфи Давньої Греції)
Римська міфологія. Римська міфологія в своєму первинному розвитку зводилась до анімізму, тобто вірі в одушевлення природи. Давні італійці поклонялись душам померлих, причому головним мотивом поклоніння був страх перед надприродною їх силою. Для римлян, як і для семітів, Боги представлялись страшними силами, з якими потрібно було вважатись, уласкавлюючи їх строгим дотриманням усіх обрядів. Всяку хвилину свого життя римлянин боявся неприхильності Богів і, аби заручитись їх прихильністю, не робив і не здійснював жодної справи без молитви і встановлених формальностей. У протилежність художньо обдарованим еллінам, римляни не мали народної епічної поезії; їх релігійні вистави виразились у нечисленних, одноманітних і мізерних за змістом міфах. У Богах римляни бачили лише волю (numen), яка втручалась у людське життя. Римські Боги не мали ні свого Олімпу, ні генеалогії, і зображались у вигляді символів: Мани — під виглядом змій, Юпітер — під виглядом каменя, Марс — під виглядом списа, Веста — під виглядом вогню. Первинна система римської міфології — судячи по даним давньої літератури, — зводилась до перерахування символічних, безособових, таких, що обожнюють понять, під заступництвом яких полягало життя людини від зачаття до його смерті. Не меньш безособові були божества душ, культ яких складав прадавню основу родинної релігії. На другій стадії міфологічних вистав стояли божества природи, головним чином річок, джерел і землі, як прародительниці всього живого. Далі йдуть божества небесного простору, божества смерті і пекла, божества — уособлення духовних і етичних сторін людини, а також різних стосунків суспільного життя, і, нарешті, Боги іноземці і Герої. До божеств, що втілюють душі померлих, відносились Manes, Lemures, Larvae, а також Genii і Junones (представники продуктивного і життєвого початку в чоловіку і жінці). При народженні Генії вселяються в людину, при смерті — відділяються від тіла і стають Manes (добрими душами). На честь Юнони і Генія в день народження приносились жертви, їх ім’ям присягались. Пізніше були додані кожному сімейству, місту, державі, для охорони, свої Генії. З Геніями родинні Лари, заступники полів, виноградників, доріг, гаїв і дома. У кожній сім’ї був свій lar familiaris, що охороняв вогнище і будинок (пізніше їх було два). Крім того, були особливі Боги вогнища — Penates, до яких зараховувались, між іншим, Янус, Юпітер, Веста. Божества, під заступництвом яких знаходилось все людське життя у всіх її проявах, називали dei indigetes (що діють усередині або боги, що живуть усередині). Їх було стільки ж, скільки різних родів діяльності, тобто безкінечна безліч; кожен крок людини, кожен рух і дія в різні віки були під опікою особливих богів, списки (indigitamenta) яких були складені в IV столітті до н. е. понтифіками, з детальними вказівками, до якого божества з якою молитовною формулою і в яких випадках життя належить звертатись. Так, були Боги, що оберігали людину з часу зачаття до народження (Janus Consivius, Saturnus, Fluonia та ін.), допомагали при народженні (Juno Lucina, Carmentis, Prorsa, Postversa та ін.), охороняли матір і дитя негайно після пологів (Intercidona, Deus Vagitanus, Cunina та ін.), що піклувались про дітей в перші роки дитинства (Potina, Educa, Cuba, Levana, Earinus, Fabulinus), боги зростання (Iterduca, Mens, Consus, Sentia, Voleta, Jnventas та ін.), Боги заступники шлюбу (Juno juga, Afferenda, Domiducus, Virginensis та ін.). Крім того, були божества ремесників (особливо землеробства і скотарства) — наприклад Прозерпіна, Флора, Помона (Proserpina, Flora, Pomona), і місць — наприклад Nemestrinus, Cardea, Limentinus, Rusina. При подальшій еволюції міфологічних вистав, деякі з цих божеств більш індивідуалізувалися. До основних їх атрибутів приєднувались інші і міфологічний образ набував рельефності, наближаючись до людського, причому деякі божества були сполучені у шлюбні пари. На цьому рівні розвитку релігійних вистав виступають божества природи — Боги і Богині водної стихії, полів, лісів, а також деяких явищ людського життя. Божества джерел почиталися в гаях, а також були помічницями при пологах. До цих божеств належали Camenae і Egeria — віща дружина Нуми. З річкових Богів в Римі користувався шануванням pater Tiberinus, якого уласкавлювали жертвою Аргєєв (робили з очерету 27 ляльок, яких кидали у воду), Numicius (у Лавінії), Clitumnus (у Умбрії), Volturnus (у Кампанії). Представником водної стихії був Нептун, пізніше, через отожнення з Посейдоном, став богом моря (з 399 р. до н. е.).
До богів, діяльність яких виявлялась в природі і житті і які мали яскравішу індивідуальність, відносяться Янус, Веста, Вулкан, Марс, Сатурн і інші Боги родючості і діяльності в рослинному і тваринному царстві. Янус із заступника дверям (janua) зробився представником всякого входу взагалі, а потім Богом початку, унаслідок чого йому було присвячено початок дня і місяця (звідси ранок — Janus Matutinus) і всі календи, а також названий його ім’ям місяць січень, як співпадаючий з початком прибуття днів. Його закликали при початку кожної справи, особливо при жертвопринесеннях, і рахували навіть за principium всього і за батька Богів. Головне святилище бога Януса (Janus Geminus або Quirinus) знаходилось на північному кінці форуму, проти храму Вести. Це була старовинна арка, що слугувала входом на форум (атриум Риму). Ворота її у військовий час були розкриті; під аркою знаходилось зображення дволикого бога. Іншим містом його культу був названий його ім’ям горб Яникул, на якому, за переказами, Анк Марций спорудив зміцнення для захисту торгівельного тракту, що вів до Етрурію і гаваней. У зв’язку з цим Янус був Богом-заступником торгівлі і мореплавання. З Янусом Matutinus родинна Mater Matuta (богиня світанку, подателька світла, помічниця при пологах) і Портумн (охоронець гаваней). Веста втілювала собою вогонь, що горів у вогнищі як суспільному, так і родинному. Про культ Богині дбали шість, названих на її ім’я, весталок. У протилежність Весті, що втілювала добродійну силу вогню, Вулкан або Волкан (Volcanus) був представником руйнівної вогненної стихії. Як Бог стихії, небезпечної для міських споруд, він мав храм на Марсовому полі. Він закликався в молитвах і разом із Богинею родючості, Майєю, вважався божеством сонця і блискавки. Пізніше він ототожнювався з Гефестом і став почитатись, як Бог ковальського мистецтва і вулканів. Головними божествами, що протегували землеробству, були Сатурн (бог посіву), Конс (бог жнив) і Опс, дружина Конса. Пізніше Сатурн ототожнювався з грецьким Кроном, Опс — з Реєю, причому багато особливостей грецького культу було привнесено до римського культу цих божеств. Землеробству і скотарству протегували також інші Боги лісів і полів, сили природи, що символізували собою, і почиталися в гаях і джерелах. Їх атрибути і божественні властивості були настільки ж прості, як і саме життя та облаштування їх шанувальників. За все, що було дороге і приємно землеробові і скотареві, вони вважали себе зобов’язаним божествам, що посилали своє благословення. Фавн (добродійний Бог, ототожнюваний пізніше з царем Евандром) із дружиною Фавной (Bona Dea) — Бог жерців мав на меті звести благословення Бога на людей, тварин і поля)ю Сильван (лісовий Бог, лісовик) — лякав самотніх подорожніх віщими голосами, був заступником кордонів і власності. Лібер і Лібера — пара, що втілювала родючість полів і виноградників, — були ототожнювани пізніше з грецькою парою Діоніса і Персефони. Вертумн і Помона охороняли сади і фруктові дерева. Феронія вважалась подателькою рясних жнив. Флора була Богинею розквіту і родючості. Палес охороняла пасовища і худобу. Діана протегувала родючості, на що вказує, можливо, спільність її свята (13 серпня) з жертвоприношенням на честь Вертумна. Крім того, Діана охороняла рабів, особливо тих, які шукали притулки в її гаї (біля Тускула, в Аріції), допомагала жінкам при пологах, посилала родючість сімействам. пізніше вона ототожнилась з Артемідою, зробившись Богинею полювання і місяця. До божеств, що посилали родючість, відносився також Марс — один із найбільш шанобливих італійцями національних богів, мабуть давнє божество сонця. До нього йшли з молитвами про послання родючості полям і виноградникам. На його честь була встановлена так звана священна весна (ver sacrum). Він був також богом війни (Mars Gradivus). Його військові атрибути (священні списи і щит) вказують на старовину культу. Тотем Марса, picus (дятел), з часом зробився Богом лісів і лугів, заступником землеробства, і почитався, під ім’ям Picumnus, спільно з Пілумном, Богом молотьби. Близько до Марсу стоїть і сабинский Бог Квірін. У пізніших відданнях Марс був зроблен батьком Ромула, а Квірін ототожнювався з Ромулом. Могутніше за всі згадані божества були Боги небесного і повітряного простору — Юпітер і Юнона. Юпітер — як бог денного світла, Юнона — як богиня місяця. Гроза приписувалась Юпітеру, як у греків — Зевсові. Тому Юпітер вважався наймогутнішим із Богів. Його зброя — блискавка. У давній час в особливих культах він навіть називався блискавкою. Він же посилав дощі (Elicius), що запліднювали, і почитався як бог-подавець родючості і достатку (Liber). На честь його були встановлені свята, пов’язані із збором винограду; він був заступником землеробства, скотарства і молодого покоління.
Навпаки, атмосферні явища, небезпека, що принести загибель людям, приписували Вейовісу (Veiovis, Vediovis) — злому Юпітеру. Родинний Юпітеру Summanus (sub mane — під ранок) був Богом нічних бурь. Як помічник у битвах, Юпітер називався Stator. Як переможець — Victor. На честь його була заснована колегія феціалів, які вимагали задоволення у ворогів, оголошували війну і укладали договори із дотриманням відомих обрядів. Внаслідок цього Юпітер закликався на підтвердження вірності слова, як Deus Fidius — Бог клятв. У зв’язку з цим Юпітер був також заступником кордонів і власності (Juppiter Terminus або просто Terminus). Головним священнослужителем Юпітера був flamen Dialis; дружина фламина — flaminica — була жрицею Юнони. Культ Юнони був поширений по всій Італії, особливо у латинян, осків, умбрів. На її честь отримав свою назву місяць Junius або Junonius. Як місячній Богині, їй були присвячені всі календи. Тому ж вона називалась Lucina або Lucetia. Як Juno Juga або Jugalis або Pronuba, вона освячувала шлюбні союзи, як Sospita — охороняла жителів. Божества підземного світу не мали тієї яскравої індивідуальності, яка приголомшує нас у грецькій міфології. У римлян не було царя підземного світу. Богом смерті був Orcus. Разом з ним згадується богиня Tellus — покровителька померлих, Terra mater, — що приймала тіні в своє лоно. Як мати ларів і манів, вона називалась Lara, Larunda і Mania. Як avia Larvarum — вона втілювала собою жах смерті. Ті ж релігійні вистави, які створили ряд dei indigetes, — божеств-представників окремих людських дій і деятельності, — викликали ряд божеств, що втілювали етичні і духовні відвернуті поняття і людські відносини. Сюди відносяться Fortuna (Доля), Fides (Вірність), Concordia (Згода), Honos і Virtus (Честь і Хоробрість), Spes (Надія), Pudicitia (Соромливість), Salus (Порятунок), Pietas (Родинне кохання), Libertas (Свобода), Clementia (Лагідність), Pax (Світ) та ін. Були ще боги, засвоєні римлянами від інших народів, головним чином у етрусків і греків. Грецький вплив виразився особливо сильно після того, як були привезені до Риму з Кум книги Сивіл — збірка грецьких висловів оракула, що стала книгою одкровення римської релігії. Грецькі релігійні поняття і особливості грецького культу твердо облаштувались в Римі, або зливаючись з родинними римськими, або витісняючи бліді римські вистави. Боротьба рельєфних образів грецької релігії з неясними контурами римською скінчилась тим, що римські міфологічні вистави майже зовсім втратили національний характер, і лише завдяки консервативному культу римська релігія зберегла свою індивідуальність і вплив. До божеств іноземців належать етруська Мінерва (Menrva, Minerva), Богиня мислення і розуму, покровителька ремесел і мистецтв. Завдяки зіставленню з Палладой, Мінерва увійшла до капітолійської тріади і мала в капітолійському храмі свою целлу. Відмінність Мінерви від Паллади полягала лише в тому, що перша не мала відношення до війни. Венера ймовірно була давньою італійською Богинею краси і розквіту, але в куксі злилась з грецькою Афродітою. Меркурій спочатку був відомий як deus indiges — заступник торгівлі (merx, mercatura), але пізніше, через зіставлення з Гермесом, прийняв атрибути грецького Бога. Геркулес став відомий в Римі зі встановленням лектистерній. Оповіді про нього цілком запозичені з грецької міфології. Під назвою Церери (Ceres) з 496 р. до н. е. була відома грецька Деметра, культ якої залишався в Римі абсолютно грецьким, так що навіть жрицями при її храмі були гречанки. Аполлон і Dis pater — також чисто грецькі божества, з яких останній відповідав Плутону, на що вказує зіставлення латинського імені з грецьким. У 204 р. був привезений до Риму священний камінь Великої Матері Ідейської з Пессинунта. У 186 р. існувало вже грецьке свято на честь Діоніса-Лібера — Вакханалії; потім з Александрії перейшли до Риму культи Ізіди і Серапіса, а з Персії — містерії сонячного Бога Митри. Героїв, у грецькому сенсі, у римлян не було. Лише деякі окремі Боги природи, в різних місцевостях, почиталися як засновники прадавніх установ, союзів і міст. Сюди відносяться прадавні царі (Фавн, Пік, Латін, Еней, Іул, Ромул, Нума та ін.), що змальовуються не стільки як Герої воєн і битв, скільки як влаштовувачі держав і законодавці. І в цьому відношенні латинські оповіді склалися не без впливу грецької епічної форми, в яку вдягалась взагалі значна частина римського релігійного матеріалу.
Особливою рисою цих Героїв було те, що, хоча вони і представлялись доісторичними діячами, але закінчували своє життя не смертю, а зникненням невідомо куди (сюди відносився термін non comparuit). Така була, за переказами, доля Енея, Латіна, Ромула, Сатурну та ін. Герої Італії не залишають після себе потомства, як в грецьких оповідях; хоча деякі римські прізвища і вели своє походження від Героїв (Фабії — від Геркулеса, Юлії — від Асканія). Але із цих віддань не створились генеалогічні оповіді, лише декілька літургійних гімнів і застільних пісень. Лише з проникненням в римське духовне життя грецьких форм і ідей отримали розвиток римські генеалогічні оповіді, що складалися і поширювалися, на догоду римської аристократії, грецькими риторами і граматиками, що знайшли собі притулок в Римі як гості, друзі і раби: вчителів і вихователів. Римляни зуміли підпорядкувати дисципліні всі сили людини і обернути їх до однієї мети — звеличення держави; згідно з цим, і римські Боги, опікаючи людське життя, були захисниками справедливості, права власності та ін. людських прав. Тому етичний вплив римської релігії був великий, особливо в період розквіту римської громадськості. Похвали набожності давніх римлян ми зустрічаємо у більшості римських і грецьких письменників, особливо у Лівія і Цицерона. Самі греки знаходили, що римляни — найбільш благочестивий народ у всьому світі. Хоча їх благочестя і було зовнішнє, проте, воно доводило пошану до звичаїв, а на цій пошані покоїлася основна доброчесність римлян — патріотизм.
МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ ТА РИМУ
1. Грецька міфологія — worldlit
ГРЕЦЬКА МІФОЛОГІЯ
На півдні Європи, на берегах теплих Іонічного й Егейського морів, розташований Балканський півострів, а біля нього — чимало великих і малих островів. Саме там існувала Стародавня Греція, яку ще називають Елладою, а її мешканців — еллінами. На цих землях у II—І тис. до н. е. виникли прекрасні сказання про створення світу, діяння богів і героїв, про різні природні явища.
Грецька міфологія входить у поняття античність — сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка утворила фундамент європейської культури.a
Перші міфи виникли за умов общинно-родового устрою, який визначав передусім сімейні зв’язки. Природа й увесь навколишній світ уявлялися як об’єднання живих розумних істот, що пов’язані між собою родинними зв’язками й скеровують долю світу та людей.
За уявленнями давніх греків, світ постав із Хаосу, який видавався їм як щось вічне, темне та нескінченне. Із Хаосу виникла Гея — Земля, яка наділялася магічними властивостями народжувати все нове. Невдовзі з’явилася сила, яка все оживлювала, — Кохання (Ерос). Глибоко під землею, як уважали греки, знаходиться Тартар — похмура темна безодня. Поки не було ночі й дня, Гея, Ерос і Тартар існували у величезному Хаосі. Слідом за першими богами з Хаосу вийшли Ереб (Морок) і Нікс (Ніч), їхніми дітьми були Ефір (Світло) і Гемера (День). Так греки пояснювали виникнення дня та ночі.
Могутня Гея-Земля народила Урана — блакитне Небо. До нього потяглися гори, між ними розлилося море. Уран розширював свої володіння, а Гея прикрашала себе рослинами, населяла світ тваринами й людьми. Згодом Уран і Гея одружилися, від них пішли інші покоління богів, що, згідно з віруваннями давніх греків, впливали на життя людського роду. У грецькій міфології є чимало міфологічних образів, які втілювали жах і беззахисність людини перед природою: жінка-змія Єхидна, Горгона Медуза, підступний Сфінкс.
Згодом люди навчилися приборкувати природні сили, а в міфології настає пора людиноподібних осіб і героїв. За уявленнями давніх греків, на Олімпі, найвищій горі (2911 м) у Греції, жили боги, які нічим не відрізнялися від людей, за винятком безсмертя й вроди. Наймогутнішим серед нихбув Зевс — володар неба й землі, громовержець, цар богів і людей. За його наказом Гефест. покровитель ремесел, збудував для богів розкішний палац. Серед олімпійських богів найвідомішими є: Посейдон — брат Зевса, володар морів і океанів, покровитель мореплавства; Деметра — сестра й дружина Зевса, богиня хліборобства та родючості, покровителька шлюбу; Гера — сестра Зевса, його дружина після Деметри, богиня родинного щастя, подружнього кохання; Афіна — дочка Зевса, богиня мудрості, військових наук, справедливості; Гермес — син Зевса, покровитель мандрівників, купців, торговців; Афродіта — дочка Зевса, богиня кохання й вроди. На Олімпі не було снігу й дощів, спеки чи холоду. Олімпійці жили в розвагах і бенкетах. слухали чарівні пісні муз — богинь поезії, мистецтв і наук. Однак нерідко олімпійські боги спускалися на землю, спілкувалися з людьми, інколи закохувалися в них і навіть брали шлюб із земними мешканцями.
Явища природи втілювали проміжні між богами та людьми істоти — німфи, які, залежно від місця перебування, називалися по-різному; нереїди (у морях), океаніди (в океанах), наяди (у річках, джерелах), дріади (на деревах) тощо. Володарем лісів, покровителем природи й пастухів уважався могутній Пан.
У Стародавній Греції панував культ героїв — напівбогів, легендарних воїнів, засновників міст. Вони вважалися посередниками між богами й людьми. Герої нерідко наділялися людськими якостями, утілювали уявлення греків про добро і зло, правду та кривду, справедливість і несправедливість. Серед міфічних героїв найвідомішими є: Геракл, який здійснив багато славних подвигів; Тесей, котрий подолав страшного Мінотавра в Лабіринті; Персей, який знищив морське страховисько й урятував красуню Андромеду; Ахілл, Гектор, Одіссей, Паріс та інші герої міфів про Троянську війну.
Від образів грецької міфології розпочинається галерея вічних образів у світовому мистецтві й літературі.
Міфологія народів світу — Міфи Стародавньої Греції про богів
Міфи про богів та їх боротьбу з гігантами й титанами подано в основному за поемами Гесіода «Теогонія» («Походження богів»), Гомера «Іліада» та «Одіссея», римського поета Овідія «Метаморфози» («Перетворення»).
Спочатку існував тільки вічний, безмежний, темний Хаос. У ньому було джерело життя світу. Все виникло з безмежного Хаосу — весь світ і безсмертні боги. З Хаосу походить і богиня Земля — Гея. Широко розкинулась вона, могутня, і дає життя всьому, що живе й росте на ній. А далеко під Землею, так далеко — як далеко від нас неосяжне, ясне небо, в незмірній глибині народився похмурий Тартар — жахлива безодня, повна вічної пітьми. З Хаосу, джерела життя, народилась і могутня сила, все-оживляюча Любов — Ерос. Почав творитися світ. Безмежний Хаос породив вічний Морок — Ереба і темну Ніч — Нюкту. А від Ночі і Мороку постали вічне Світло — Ефір і радісний світлий День — Гемера. Світло розлилося по світу, і почали зміняти одне одного ніч і день.
Могутня, благодатна Земля породила безмежне блакитне Небо — Урана, і розкинулось Небо над Землею. Гордо піднялися до нього високі Гори, народжені Землею, і широко розлилося вічно-шумливе Море. Мати-Земля породила Небо, Гори і Море, і немає в них батька.
Уран — Небо — запанував у світі. Він узяв собі за дружину благодатну Землю. Шість синів і шість дочок — могутніх, грізних титанів — мали Уран і Гея. їх син, титан Океан, що обтікає, паче безмежна ріка, всю землю, і богиня Фетіда породили на світ усі ріки, що котять хвилі свої до моря, і морських богинь — Океанід. А титан Гїпперіон і Тейя дали світові дітей: Сонце — Геліоса, Місяць — Селену і рум’яну Зорю — рожевоперсту Еос (Аврора). Від Астрея і Еос походять всі зірки, які горять на темному нічному небі, і всі вітри: бурхливий північний вітер Борей, східний Евр, пологий південний Нот і західний пестливий вітер Зефір, що несе багаті на дощ хмари.
Крім титанів, породила могутня Земля трьох велетнів — циклопів з одним оком у лобі і трьох величезних, як гори, п’ятидесятиголових велетнів — сторуких (гекатонхейрів), названих так тому, що сто рук мав кожен з них. Проти їх жахливої сили ніщо не може встояти, їх стихійна сила не знає меж.Зненавидів Уран своїх дітей-велетнів, у надра богині Землі замкнув він їх у глибокій темряві і не дозволив їм виходити на світ. Страждала мати їх Земля. Її давив цей страшний тягар, замкнений в її надрах. Викликала вона дітей своїх, титанів, і переконувала їх повстати проти батька Урана, але вони боялися зняти руку на батька. Тільки наймолодший з них, підступний Крон, хитрощами скинув свого батька і відняв у нього владу.
Богиня Ніч народила на покару Кронові цілий сонм жахливих божеств: Таната — смерть, Еріду — розбрат, Апату — обман, Кер — знищення, Гіпноса — сон з роєм похмурих тяжких примар, нещадну Немесіду — відплату за злочин і багато інших. Жах, чвари, обман, боротьбу і нещастя принесли ці боги в світ, де воцарився на троні свого батька Крон.
Міфи та легенди стародавнього Єгипту
Міфи та легенди давнього, покритого таємницями і загадками Єгипту буквально вражають, адже вони є найбільш яскравими і незвичайними за всю історію існування великої кількості давніх цивілізацій.
Ми розглянемо найбільш відомих з них в даній статті.
Екскурс в історію.
У Стародавньому Єгипті люди поклонялися одному центральному божеству, і, разом з тим, визнавалося також існування інших богів, яких вшановували і яким поклонялися. Таким чином, давньоєгипетську релігію можна назвати політеїстичною.
На самому початку зародження релігії, первісні племена, що населяли землі Давнього Єгипту, практично у всіх природних явищах і земних аномаліях бачили якесь надприродне, могутній прояв невідомих їм сил.
Центральне місце у житті давніх єгиптян, що з тих пір практично не змінилося, займав Ніл. Річка, що приносить багатий врожай завдяки своїм розливам і часом – справжні лиха у вигляді повеней, – була шанована до такої міри, що можна сміливо зарахувати її до розряду божеств Стародавнього Єгипту.
У перших поселень стали з’являтися свої власні божества, які могли кардинально відрізнятися на різній місцевості, або ж мати щось спільне. Найчастіше такі божества зображувалися у вигляді тварин і мали назву “тотем”.
Поклоніння тваринам.
Потрібно відзначити, що хоч багато хто, якщо не всі, боги зображувалися у вигляді того або іншого тваринного самі, тварини богами при цьому не вважалися, і їм ніхто не поклонявся. Бували, звичайно, рідкісні випадки повного ототожнення тварини з богом, але це одиничні варіанти, і ми не будемо загострювати на них увагу.
Як вже було написано вище, божества могли різнитися на різних територіях. Одержали саме широке поширення культи бика, ібіса, шуліки, кішки, крокодила і жука-скарабея. Нерідко бувало так, що тварина, яка вважалася священним в одній області, не була таким в іншій. Часом це призводило до сутичок між жителями та навіть вбивств на релігійному ґрунті. Проте були негласні правила – на ібісу і шуліку полювання було заборонена завжди і скрізь, незалежно від території і поклоніння. Леви ж були у безпеці лише у дні свята богині Баст. У деяких областях вбивали крокодилів, якщо їх розвелося дуже багато, і вони починали представляти загрозу для населення і худоби.
Створення світу.
В єгипетській міфології не було єдиного уявлення про створення світу, тому ми маємо справу з декількома позиціями на цей рахунок.
За однією з точок зору, згідно культу Сонця, в центр світобудови зводився бог Ра вважався батьком-прабатьком всіх інших богів. Саме він і ще вісім його нащадків складали так звану еннеаду Геліополіса. Родоначальником всього живого в єгипетській релігії вважався бог Атум. Він створив бога повітря Шу і богиню вологи Тефнут. У Шу і Тефнут було двоє дітей – Геб, бог землі, і Нут-богиня неба. Від Геба і Нути відбулися такі боги, як Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтіда, які зображували родючі землі навколо Нілу і пустелі, приносять лише посуху і неврожаї.
За іншою версією, світ походить від восьми божественних створінь – чотирьох богів і чотирьох богинь. Нун і Наунет відповідають першозданним водам, Ху і Хаухет уособлюють нескінченний простір. Третя пара богів – Кук і Каукет — відповідали за вічну темряву. Четверта пара багато разів змінювалася. Вважається, що остання пара богів – це Амон і Амаунет. Вони уособлювали собою невидимість і повітря. Всі ці божества були батьками бога сонця.
Друга версія створення світу з’явилася в Мемфісі. Згідно їй, центральне місце займав бог Пта – це покровитель ремесел, будівельників і самого Мемфіса. Ця версія багато в чому перегукується з першою, але вчить, що Пта – попередник бога сонця. Пта створив бога сонця завдяки своєму серцю і мови.
Боги стародавнього пантеону.
Центральне місце займав бог Ра. Він вважався богом сонця і світла, всього живого на планеті. Згідно з легендою, Ра кожен день плив з небес на своєму човні і приносив світло на землю. Увечері ж бог спустився у підземний світ, де боровся з силами темряви. Добро завжди перемагає зло, а світло завжди перемагає темряву – така основна думка теології стародавніх єгиптян. Тому Ра завжди перемагав і кожний ранок знову осявало небосхил. Зображується бог Ра зазвичай у вигляді людини з головою сокола і сонячним німбом над головою.
Зазвичай бога сонця та світла Ра, протиставляється бог темряви підземного царства Анубіса. Немовля Анубіса Нефтіда сховала від свого чоловіка Сету в болотах Нілу. Там його знайшла і виховала Ісіда (Ізіда).
Пізніше Сет підло вбиває Осіріса. Анубіс, шануючи Осіріса як свого батька, загортає його мертве тіло в смуги тканини, просочені спеціальним складом, і ретельно береже. Таким чином, виходить, що Анубіс створив першу мумію. Саме тому його і вважають богом мертвих і засновником обряду бальзамування. Анубіса зображують у вигляді шакала або людини з головою шакала.
Тільки не думайте, що самий страшний і несучий жах на єгиптян бог – це бог смерті. Це помилкова думка. Спробуйте хоч на хвилину уявити собі жахливого демона, чий вигляд поєднує в собі лева і бегемота і має голову крокодила. Це Аммит – демон-пожирач померлих. Аммит чекала на виході з палацу Справедливості, поки на Великих терезах зважували перо Маат і серце щойно померлої людини. Маат в єгипетській міфології вважалася богинею правди і правосуддя.
Оскільки древні єгиптяни свято вірили, що кожен померлий повинен був постати перед судом і визнати себе невинним або винним у гріхах, то існував наступний ритуал. Душа померлого зважувалася на шальках терезів разом зі страусиним пером богині Маат. Якщо покійний прожив життя “з Маат в серці”, тобто був чистий і безгрішний, то він оживав для щасливого життя на полях раю. Якщо шальки терезів схилялися у бік гріха, неправди і не чистого життя, жорстокий демон просто рвав на шматки і з’їдав померлого, проклинаючи його.
Якщо продовжувати розмову про зло, то не можна не сказати про бога Сета. Сет – це уособлення всього руйнівного, що знищує все живе, самого зла. У міфології Єгипту Сет зображується у вигляді злої людини з ослячою головою.
Дуже важливе значення для єгиптології має пара богів Осіріс (Озіріс) і Ісіда (Ізіда). Осіріс для єгиптян – уособлення самої природи, всієї рослинності. Вважається, що він навчив єгиптян землеробства, виноробства, видобутку і обробки руди, медицині та будівництва. А його дружина Ісіда була символом вірності сім’ї і хранительки домашнього вогнища. Імена цих двох богів стали символами найдорожчого для людини, і легенди про них дійшли до наших днів практично в незмінному вигляді, що робить Ісіду та Осіріса шанованими навіть у сучасності.
Похоронний культ.
Однією з найважливіших складових поховального культу є бальзамування тіла покійного. Перші мумії були оброблені від тління речовинами і обгорнуті в декілька шарів тканини. Пізніше муміфікувати стали дещо інакше: через розріз на тілі видаляли всі нутрощі, залишаючи на місці тільки серце. Утворилося вільне місце заповнювали тканиною і спеціальними пахощами. Сама мумія вкладалася у витягнутому положенні.
І, нарешті, єгиптяни навчилися робити мумії, які довго зберігалися, і саркофаги для них. Процес створення мумії знову зазнав змін. На шкірі померлого робилися надрізи; в них акуратно закладали пісок і глину, щоб тіло померлого не втрачало своїх форм. Шкіра подкрашивалась червоною вохрою, створюючи тим самим ілюзію природного забарвлення шкіри. Щоб померлий був максимально схожий на живу людину, йому підфарбовували губи червоним кольором, вставляли штучні очі, надягали перуки… Саме тіло туго сповите у тканини зі складним багатокольоровим і барвистим візерунком. Чим багатша людина, тим дорожче була тканина, що вкривала його усопше тіло. Мумія обережно розміщувалася в вертикальному або горизонтальному положенні в дерев’яний саркофаг, зроблений у вигляді людського тіла.
Похоронний культ стародавніх єгиптян укладав у собі величезну кількість складових, крім всіляких обрядів і ритуалів. Останнім складовим було саме місце поховання людини, для фараонів і знаті — це були піраміди і гробниці, про яких ми зараз і поговоримо.
Піраміди.
Піраміди Єгипту — це унікальний пам’ятник архітектури, що зберігся до наших днів завдяки невідомим будівельникам, що зуміли побудувати ці споруди настільки міцними, що ніякі природні катаклізми і війни не змогли їх зруйнувати. Загадка пірамід не розгадана донині: учені не можуть точно сказати ні про те, хто їх будував, ні про те, як їх будували.
Піраміди були лише частиною ритуально-поховального комплексу. Обов’язковим вважалося зведення поруч з пірамідою двох храмів. Один храм зазвичай розташовувався нижче, інший – набагато вище. Піраміди і храми були з’єднані між собою алеями. Внутрішній пристрій пірамід передбачав обов’язкову наявність камери, де і знаходився саркофаг з мумією, і прорубаних ходів до цієї камери – для поклоніння померлим. Іноді в цій камері розміщувалися релігійні тексти.
Згідно з царським похоронним ритуалом, процесія з останками фараона, в останній раз пронісши тіло фараона по палацу, направлялася до Нілу. На човнах тіло переправляли в нижній храм. Після поминальних промов у храмі, учасники поховання переміщалися в верхній храм. У верхньому храмі було обов’язково наявність великого коридору, центрального двору і ніші, де містилася статуя фараона. У дворі знаходилося приміщення для молитов і місце для жертвоприношень. Поруч з верхнім храмом знаходилася піраміда. Після приміщення тіла покійного в піраміду вхід в похоронну камеру ретельно замуровувався.
У підніжжі усипальниці фараона зазвичай наближених, впливових чиновників і осіб, з якими цар стикався у своєму земному житті, і чия близькість могла бути йому приємна у загробному світі. Для чиновників можливість бути похованими поруч з фараоном, безумовно, була найвищою честю. Адже для них фараон, як за життя, так і після смерті, був богом.
Висновок.
Єгипетська міфологія не схожа ні на одну з міфологій інших народів. Всі міфи побудовані на символіці і мають глибокий філософський і психологічний підтекст.
Багатюща міфологія Стародавнього Єгипту давно привертає до себе увагу, представляючи собою величезний і неймовірно цінний пласт культури всього людства.