Оранта — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Ора́нта (від лат. orans — «той, що молиться») — один із основних типів зображення Божої Матері. Оранта зображувалася з піднятими вгору руками — жест адорації (молитви). Це один із найдавніших жестів, що звернений до Бога, і означав благання, прохання.
Значення цього специфічного знаку Оранти можна пояснити, звернувшись до Біблії. Під час битви юдеїв з амалекитянами Мойсей молився за свій народ, піднявши обидві руки до неба. До того часу, поки він утримував руки у такому положенні, юдеї перемагали. Коли ж руки опускалися, вороги починали брати гору.
Чудовий мозаїчний образ Богоматері Оранти XI століття можна і сьогодні побачити у соборі Київської Софії. Вона зображена у надвівтарній частині на загальному мозаїчному фоні. Стоїть на чотирикутному золотому камені з піднятими руками. Освячена 1049 року. В Акафісті Пресвятій Богородиці (VII століття) про неї сказано: «Радуйся, Стовпе непохитний Церкви Христової; радуйся, держави Нерушима Стіно». Оскільки ж у Софійському храмі Києва за десять століть збереглася незмінною саме стіна з образом, то його стали називати «Нерушимою Стіною» і в цьому розумінні. Поза, жест рук Оранти були дуже популярними у народному мистецтві аж до XX століттях. На жіночих весільних вінцях завжди було зображення Богородиці з піднятими вгору руками.
- Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк : Вежа, 2000.
- Радянська енциклопедія історії України. — К., 1971. — Том 3.
Марія Оранта – втрачений символ народу
У добу Київської Русі спостерігається устремління до матеріалізації духовних символів. Князь Володимир Великий задумав перетворити князівство на священну християнську державу, прийнявши віру Христову зі стольним градом Києвом, що розширила б можливості спілкування із Заходом. У ті часи «Священна держава» відносилася до найбільш розвинутих країн в культурному відношенні. Її досягнення допомогли посилено розвиватися в різних галузях, в тому числі й містобудуванні. Саме Володимиру, за визнанням сучасників, належав задум і початок будівництва Дому Мудрості – храму святої Софії, як ідеалу соборності, централізованої сакральної держави.
Дослідженням історії розповсюдження культу Богородиці займалися багато науковців, серед яких Воробйова І.П., Плохій С.М., Б.О. Рибаков, Нікітенко Н.М., Прокоп’юк тощо. Їх дослідження побудовані на основі вивчення графіті на стінах собору, ще раз підтверджують, що в добу Київської Русі шанували Діву Марію-Богородицю, яка мислилася як заступниця Києва, ототожнювали її образ з ідеєю божественної чистоти і святості [10, с.7].
Початок Масовому поширенню культу Богородиці та формуванню образу Богородиці в релігійній свідомості поклали рішення Ефейського собору 431 року, що підтвердили шанування Марії як Богородиці. Витоки популярності культу Цариці Небесної в давньоруському християнстві вбачають у зв’язках Києва з Константинополем.
Якщо простежити, наприклад, історію будівництва культових споруд, то можна помітити, що протягом кількох століть на землях слов’ян найбільше будувалося церков і соборів саме на честь Богородиці (Різдвяні, Введенські, Успенські тощо). Здавна слов’яни вірили в те, що свята Київська Русь є «Дім Пресвятої Богородиці», яка за однією з новел «Києво-Печерського патерика» мала намір переселитися до Києва:
«Хочу побудувати собі церкву на Русі, в Києві. Прийду й Сама дивитись церкву і в ній хочу жити» [7].
Богоматір асоціювали з Премудрістю Божою. Премудрість в своєму відношенні до Бога була його світлотворчою волею:
«Коли Він уготовляв небеса, я була там. Коли Він проводив кругову рису по лицю безодні, коли утверджував угорі хмари, коли зміцнював джерела безодні, коли давав морю повелінн
Оранта Софії Київської як доказ тисячолітнього існування українців
Оранта свідчить, що українці як етнос та українська культура існують у майже незмінному вигляді вже не менше 1000 років (хоч і називали себе раніш інакше), і що саме українці є нащадками тих, хто жив на землях України за доби держави «Київська Русь». Про відмінності російської культури від української та словянської. Та про спільне між українською та литовською культурами у нашому матеріалі.Собор Святої Софії Премудрості Божої в місті Києві є найдавнішим християнським храмом, що зберігся на східнослов’янських землях. Його було збудовано в ХІ столітті, 1000 років тому.
У головному вівтарі Софійського собору на стіні купола знаходиться знаменита ікона-мозаїка Богородиці ХІ ст., яку науковці називають «орантою» за молитовно підняті до неба руки, а народ здавна називає «Нерушимою стіною».
Фото1: Мозаїка Богородиці-оранти у Софійському соборі Києва. Джерело – Вікіпедія.
Існує стародавнє повір’я, що доки ця ікона залишатиметься незруйнованою, доти й існуватиме Київ. Подібне повір’я існувало й у Великому Новгороді (торговому місті слов’ян на землях фіно-угорського племені вепсів) щодо тамтешнього Софійського собору, і це дає підстави вважати, що ці вірування виникли ще за часів Київської Русі.
У цьому немає нічого дивного, адже науковці вже давно говорять про те, що в цьому соборі зустрічаються як християнська, так і язичницька символіка. Прикладом останньої є хрести-свастики в орнаментах стін.
З погляду православного богослів’я та канонів іконографії, зображення Богородиці без дитини Ісуса Христа на руках означає, що це вона зображається дівою в період свого життя до його народження. І не просто дівою, а нареченою самого Бога-Отця.
Зокрема, згідно тлумачень святих отців Православної Церкви, псалом 44 («Начальнику хору. Пісня кохання.») є одним із пророцтв про Діву Марію як наречену й дружину Бога. А в цьому псалмі описана церемонія весілля.
Тепер погляньмо ще раз на нашу мозаїку. Богородиця тут стоїть на вишитому рушнику!
Православна Церква досі наполягала, що це золотий чотирикутний камінь [10, с. 51].Але цей чотирикутний елемент на мозаїці зовсім не має об’ємного вигляду та ще й має чіткий виразно український орнамент по краях. І з огляду на всю сукупність весільних українських атрибутів на цій іконі, про які піде мова далі, я наполягаю, що це все ж таки рушник. Можливо, замовлення Церкви до майстрів ХІ ст. було саме таким: зобразити камінь-п’єдестал, але майстри-напівязичники схитрували.
Хтось буде сперечатися, що це міг би бути килимок. Але, здається, у світі не існує більше жодної православної ікони Богородиці, де б вона стояла на килимі. Традиційно її зображують такою, що стоїть на хмарі чи на Місяці, чи просто в повітрі, чи сидить на троні.
Відзначу, що росіяни такої традиції ніколи не мали.
Орнаменти, які зображені на цьому рушнику під ногами Богородиці, також є типово українськими. Це косий хрест і «група з п’яти маленьких квадратів».
Якщо косий хрест є поширеним у вишивці українців, то подібний орнамент з п’яти квадратів є досить рідкісним. Його зафіксовано в народній вишивці Чернігівщини на весільних хустах ХІХ століття [4, c.23, 92] і на зав’язці ХІХ ст. — рушниковому жіночому головному уборі [4, c.84]. На хустах всередині кожного з цих квадратів розміщували стилізовану квадратну крапку.
Фото 2: Весільна хуста ХІХ ст. Ілюстрація з книги Зайченко В. «Вишивка Чернігівщини», с.23
Крапка в квадраті чи ромбі — це стилізований аналог орнаменту «крапка в колі» [4, с.114], який зустрічається ще на глиняному посуді Трипільської археологічної культури і, на думку археолога Наталії Бурдо, символізує певну фазу Місяця — Повню [2, с.122]. А повний Місяць, за язичницькими уявленнями — це символ вагітної жінки. Але не буду зараз далі заглиблюватися в символіку цих знаків.
Важливо, що ця «група з 5 квадратів» є стародавнім весільним орнаментом, який також зустрічається і на весільному жіночому тканому поясі литовців, який авторці пощастило сфотографувати на виставці литовського народного костюму, що відбулась у Києві 12 жовтня 2013 р. Нагадаю, що русини-українці й литовці жили разом в єдиній державі Великому князівстві Литовському і Руському з 1320 по 1569 — майже 250 років, а потім ще протягом тривалого часу в державі Речі Посполитій.
Фото 3: Литовський весільний жіночий тканий пояс. Виставка в Києві 12.10.2013р. Фото авторки
Наступний весільний атрибут мозаїки в Софії Київській — вишита весільна хустабілого кольору, заправлена за пояс. Орнаменти хусти (не плутати з хусткою для покривання голови) — дві смуги червоного кольору вздовж краю, між якими розміщено стилізований прямий хрест. Краї хусти прикрашені білими тороками.
Це також українська народна весільна традиція, зафіксована дослідниками-етнографами. Згідно з традиціями Київщини, що побутували в ХІХ столітті, наречену під час обряду одруження наречений обв’язував вишитим рушником замість пояса, а вона йому за пояс заправляла вишиту весільну хусту [5, с.95].
Вочевидь, це надзвичайно стародавній обряд шлюбної церемонії. Його залишки в тому чи іншому вигляді існували в ХІХ ст. у всіх етнографічних групах українців [5, с.87-108]. Імовірно, колись давно у слов’ян зовсім не існувало обміну обручками.
На жаль, у ХХ столітті комуністична влада з метою створення єдиного «радянського народу» оголосила українським народним традиціям справжню війну [1, с.95] і змогла цей обряд зтерти з народної пам’яті.
Отже, вишита хуста, заправлена за пояс — атрибут нареченого. Чому тоді на мозаїці Софії Київської таку хусту має Богородиця? Тому що згідно з православним богослів’ям, вона не має нареченого-чоловіка, тобто, не має кому дарувати цю хусту. На Поліссі наречена, ідучи до шлюбу, таку обрядову хусту несла в руці [5, с.88].
Пояс Богородиці-оранти — червоного кольору.
Це також відповідає українським народним традиціям: у деяких регіонах молоду оперізували не рушником, а червоним вовняним поясом, плетеним або тканим (Поділля). На Поліссі подекуди й молода дарувала молодому червоний пояс [5, с.145].
Слід зазначити, що слов’яни завжди ходили підперезаними поясами. Пасок вважали оберегом, а особливою захисною силою наділяли червоний пасок. Ходити непідперезаними ще за часів князя Володимира Святославовича русини-українці вважали непристойним. Українські відьми ХІХ ст. здійснювали магічні дії або зовсім оголеними, або непідперезаними. Тобто, відсутність паска вважали рівнозначною тому, що бути голим [7, с.125].
«Російський» сарафан має такий крій, що не предбачає застосування паска на талії. Але слов’яни ніколи не носили сарафанів. Це стародавній одяг фіно-угорських племен Російської Федерації та Естонії [6]. Щоправда, естонський народний костюм під впливом європейської культури зазнав змін, в результаті чого естонці розділили сарафан на спідницю та верхню сарафаноподібну частини, а також почали носити пояси.
Фото 4: Дівчина в естонському костюмі. Обкладинка книги «Estland», автор Klemens L.ISBN 3-406-44781-3
А російський художник Костянтин Коровін на картині ХІХ ст. «Північна ідилія» зафіксував дуже рідкісну річ: народний одяг фіно-угорського народу вепсів, які жили поблизу Великого Новгорода (тепер це Ленінградська область РФ). Це дуже широкий одяг без жодного натяку на застосування пояса.
Фото 5: Коровін К. «Північна ідилія» (1886). Джерело – Вікіпедія.
Червоні чоботи Богородиці-оранти також цілком відповідають українським традиціям ХІХ ст., коли для кожної дівчини були бажаними святкові чоботи з червоного сап’яну [5, с.54]. У таких чоботях дівчата київського Подніпров’я йшли під вінець [5, с.95].
Слід зазначити, що українці, як і всі слов’яни, здавна носили шкіряне взуття або взуття з тканини, а якщо на нього не вистачало грошей, влітку ходили босоніж.
Ви не знайдете жодної картини художників ХІХ ст., на якій би українку або українця було зображено в плетених з кори дерев личаках (російською мовою — «лапті»).
Серед багатьох тисяч українських народних пісень можна знайти хіба що кілька штук, у яких би згадувались личаки, та й то — з насмішкою. Зате про чоботи й черевички — дуже багато пісень. Зневажливе ставлення до личаків відбилося в українській приказці: «Як маєш кланятися лаптю, то краще вклонися чоботу». [3, с.392]
Фото 6: Пимоненко М. «Великодня заутреня в Малоросії» (1891). Джерело – Вікіпедія.
Натомість, існує безліч картин ХІХ ст., на яких селяни-«росіяни» зображені в личаках, як жінки, так і чоловіки. Це народне взуття фіно-угорських племен [6]. Причому, росіяни виготовляли личаки з липового лика, оскільки священну для слов’ян липу фіно-угри не вважали священною.
З часів СРСР існує думка науковців, що українці Полісся також носили влітку личаки. Однак тут необхідно розібратися, з лика яких дерев їх плели. Дослідник О.Воропай описував, як діти-пастухи влітку іноді плели собі личаки з кори верболозу, а іграшкові пояси — з лика вільхи чи сосни [3, с.119].
Крім того, слід враховувати, що на чернігівське Полісся фіно-угри з Росії почали переселятися ще з XVI ст., коли в 1500 р. ці землі Великого князівства Литовського і Руського були завойовані князівством Московським. Тому тут цілком імовірним є культурне запозичення на тлі поступового забування язичницького шанування липи.
Фото 7: Рєпін І. «Проводи новобранця» (1879). Джерело – Вікіпедія. Картину написано біля Москви, тобто, це одяг фіно-угорського народу мокша, який там уже тисячі років мешкає: сарафани, лапті.
Голова Богородиці на мозаїці Софії Київської покрита великим прямокутним покривалом, кінці якого прикрашені червоними тороками та орнаментом: три смуги червоного кольору.
Цей головний убір є типово українським одягом заміжніх жінок, що звався «намітка» або «серпанок». Майже таку саму, як на мозаїці, намітку білого кольору ХІХ ст. з музейних колекцій можна побачити в книзі Віри Зайченко «Вишивка Чернігівщини» [4, с.69]. Такі ж намітки білого кольору можна побачити на старовинних малюнках одягу жінок української козацької старшини XVIII ст.
Фото 8: Українка в намітці. Малюнок XVIII ст. Джерело – Вікіпедія.
Білі намітки носили заміжні жінки усіх племен балто-слов’янської групи народів. Чеський художник початку ХХ ст. Альфонс Муха зобразив цей жіночий головний убір слов’янок на кількох своїх картинах: «Святкування Свентовита на острові Рюген» (1912), «Слов’яни на своїй одвічній батьківщині» (1912), «Доля» (1920). Точно такі ж білі намітки побутували в певних регіонах Литви.
Фото 9: Литовка в намітці. Фото з виставки литовського костюму в Києві 12.10.2013р.
Лише з середини ХІХ ст. цей дуже стародавній головний убір заміжніх українок почав поступово витіснятися великими кольоровими хустками.
Звідки взялися ці хустки на великій Україні, зафіксував Тарас Григорович Шевченко: у своїх російськомовних повістях «Наймичка» та «Близнюки» він старанно акцентує, що червоні й зелені великі хустки українці купували в московських купців [8, с. 35, 181]. Тому логічно буде припустити, що на Гуцульщині такі хустки увійшли в побут через культурне запозичення від сусідніх угорців.
Фото 10: Суріков В. «Бояришня» (1906). Джерело – Вікіпедія.
Для російських селянок традиційним був головний убір червоного та якого завгодно іншого кольору, а не білого. Тому що червоним є традиційний головний убір фіно-угорської жінки, а хустки інших кольорів увійшли в обіг росіянок, вочевидь, від татарських племен і через купців. Доказом цього є численні картини художників ХІХ ст.
Фото 11: Суріков В. «Натурщиця в старовинному російському костюмі» (1882). Джерело – Вікіпедія.
Стародавній головний убір естонської жінки також був червоного кольору.
Фото 12: Естонський народний костюм. Джерело — http://www.finnougoria.ru
Таким чином, мозаїка Богородиці-Оранти в Софії Київській справді є ніби захисною стіною для українців у ці часи, коли Президент РФ Путін В.В. заперечує сам факт існування нашого народу як окремого від росіян.
Недаремно ж у першій половині ХХ століття комуністичні чекісти хотіли підірвати Софійський собор, і лише втручання французьких дипломатів урятувало його.
Оранта свідчить, що українці як етнос та українська культура існують у майже незмінному вигляді вже не менше 1000 років (хоч і називали себе раніш інакше), і що саме українці, а не росіяни, є нащадками тих, хто жив на землях України за доби держави «Київська Русь».
Дана Вишнівська
Використана література:
1. Борисенко В.К. Українське весілля: традиції і сучасність. – К.: ВД «Стилос», 2010. – 136 с.
2. Бурдо Н. Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296 с.
3. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ. – 448 с.
4. Зайченко В. Вишивка Чернігівщини. – К.: Родовід, 2010. – 208 с.: іл.
5. Ілюстрована енциклопедія українського народу. Звичаї. Свята. Традиції. /Укл. І.І.Сметана. – Харків: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля», 2012. -416 с.: іл.
6. Моора А. Народы Европейской части СССР. В 2-х томах. – М.: Наука, 1964.
7. Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.
8. Шевченко Т.Г. Повести. – К.: Веселка, 1984. – 359 с.
9. Klemens Ludwig. Estland. – Munchen: Beck, 1999. – 160 c. – ISBN 3-406-44781-3
10. Перед какими иконами Пресвятой Богородицы молиться в различных нуждах. С историческим описанием и молитвами к каждой иконе./Напечатано по благословению митрополита Нижегородского и Арзамасского Николая. – Без реквизитов.
УРОК РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ № 4. КОНТРОЛЬНИЙ ДОКЛАДНИЙ ПЕРЕКАЗ РОЗПОВІДНОГО ТЕКСТУ З ЕЛЕМЕНТАМИ ОПИСУ ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ В ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ СТИЛІ — Розробки уроків — Українська мова 8 клас І семестр
Урок № 14-15. УРОК РОЗВИТКУ КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ № 4. КОНТРОЛЬНИЙ ДОКЛАДНИЙ ПЕРЕКАЗ РОЗПОВІДНОГО ТЕКСТУ З ЕЛЕМЕНТАМИ ОПИСУ ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ В ПУБЛІЦИСТИЧНОМУ СТИЛІ
Мета:
• навчальна: поглибити знання учнів про художній опис пам’яток історії та культури, перевірити вміння докладно відтворювати авторський текст із збереженням стилю і типу мовлення;
• розвивальна: розвивати мовленнєво-комунікативні вміння здійснювати аналіз художнього тексту з елементами опису пам’ятки історії та культури; удосконалювати культуру писемного мовлення, сприяти збагаченню словникового запасу; розвивати спостережливість, образне мислення;
• виховна: засобами художнього слова виховувати любов і повагу до культурної спадщини свого народу.
Внутрішньопредметні зв’язки: текст.
Соціокультурна лінія: Я і мистецтво (найвизначніші архітектурні споруди в Україні).
Тип уроку: урок розвитку комунікативних умінь.
Перебіг уроку
I. ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ
II. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ, ВИЗНАЧЕННЯ МЕТИ І ЗАВДАНЬ УРОКУ
Вступне слово вчителя
Софія Київська має більш ніж 1000-річну історію. Собор Св. Софії зберіг давню архітектуру та найповніший у світі комплекс мозаїк і фресок ХІ ст. Це пам’ятка світового значення, яка 1990 р. занесена ЮНЕСКО до Списку всесвітньої спадщини. Її унікальний за своєю стародавністю, оригінальністю, повнотою та цілісністю монументальний ансамбль доніс до нас живий дух епохи розквіту Київської Русі.
Ледве переступивши поріг Софії, людина опиняється у світі гармонії, де довершеність форм і чарівна краса фарб символізують Рай, Премудрість, Досконалість, що ніби навіки поселилися в храмі.
Уважається за честь відвідати собор, постояти в тиші і, ніби на машині часу, перенестись на тисячу років тому, пильно вдивитись в очі святих, зображених на фресках та мозаїках храму.
Показ презентації (або ілюстрацій) із зображенням храму, фресок, мозаїки Оранта.
III. ПІДГОТОВКА ДО НАПИСАННЯ КОНТРОЛЬНОГО ПЕРЕКАЗУ
Читання тесту вчителем
ОРАНТА
Архітектура Софії Київської не може не зачарувати. Нікого не може залишити байдужим і внутрішнє оздоблення храму: мозаїки, фрески, різьблені шиферні плити, мармурова усипальниця Ярослава Мудрого, карнизи, колони.
Перлиною світового мистецтва є мозаїки Софії Київської. З’ясовано, що над ними працювала артіль з восьми художників. 640 квадратних метрів були заповнені майстрами упродовж трьох років.
Центральний образ собору — Марія-Оранта. Ця велика мозаїка виконана особливо майстерно.
Чому образ Оранти винесений у храмі на чільне місце? Річ у тому, що Марію — заступницю вважали захисницею Києва, як тоді казали «непорушною стіною», крізь яку не перелетить жодна стріла, жоден спис.
Діва Марія зображена на округлій угнутій стіні. Якби мозаїку із зображенням Оранти можна було «розігнути» й перевести на рівну площину, постать важко було б назвати ідеально пропорційною. Майстри врахували, що зображення на угнутій площині здається меншим, ніж насправді, тоді як на вигнутій назовні — більшим.
Образ Оранти створював, напевно, найуміліший майстер. Усе тло він виклав золотою смальтою, від цього постать Богородиці огорнута м’яким, неяскравим золотистим сяйвом.
Обличчя Оранти серйозне, навіть суворе. Вона справді видається непорушною, усесильною. Сині, блакитні, золотисті барви її вбрання надають постаті урочистості. Обличчя здається рожевуватим. Самих рожевих кубиків смальти на щоках, вустах, підборідді Богоматері не так багато. Але тоненька червона смужка, якою обведено її уста, ніс, повіки й підборіддя, немов зафарбовує сусідні кольори рожевістю. Обличчя від цього оживає, його виразність посилюється.
Не втративши за десять віків своєї краси, мозаїки Софії Київської є прикладом надихаючої сили мистецтва (За Д. Степовиком; 235 сл.).
Робота над текстом
► Визначити тему та головну думку тексту.
► Визначити стиль тексту. З’ясувати покладений у його основу тип мовлення та допоміжні типи мовлення.
► Пояснити лексичне значення слів архітектура (мистецький характер споруди), мозаїка, фреска, шифер (будівельний матеріал, переважно з тонкого сланцю), карниз.
► Дібрати синоніми до слів чільний, тло.
► Пояснити правопис слів Богоматері, Богородиця, Оранта, Софія Київська, Марія-Оранта.
► Пояснити розділові знаки в останньому реченні, указати речення, де вживається тире між підметом і присудком.
Колективне складання плану переказу
Орієнтовний план
I. Софія Київська нікого не залишить байдужим.
II. Перлина світового мистецтва — мозаїки Софії Київської.
III. Центральний образ собору — Марія-Оранта.
1. Зображення розташоване на округлій угнутій стіні.
2. Золоте тло мозаїчного портрета.
3. Обличчя Марії — серйозне, суворе.
4. Сині, блакитні, золотисті барви вбрання надають постаті урочистості.
5. Чому обличчя здається рожевуватим.
ІV. Мозаїки Софії Київської є прикладом натхненної сили мистецтва.
Повторне читання вчителем тексту
IV. САМОСТІЙНА РОБОТА УЧНІВ НАД ПЕРЕКАЗОМ
Написання чернеток, їх редагування.
Виконання контрольної роботи.
V. ПІДСУМКИ УРОКУ
VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ