Вікіпедія:Гумор/Азірівка — Вікіпедія
 | Ця сторінка містить жартівливу інформацію. Вона не є і ніколи не буде правилом або настановою Вікіпедії. Найімовірніше, вона демонструє стандарти або поведінку, яка ніколи не буде прийнята спільнотою Вікіпедії через свій неенциклопедичний характер. Якщо ви не зрозуміли жарт — розслабтеся, перечитайте його ще раз уважно, поговоріть про жарт із тими, хто його написав. |
Азірівка (азарівка, рос.: азаровка) — діалект, поширений, головним чином, у прикордонних з Росією регіонах нашої країни. Вірогідно, має бути віднесений до степових говорів південно-східного наріччя української мови.
На думку деяких донецьких учених, первинний ареал поширення азірівки охоплював село Азарівка (що на Луганщині) та його найближчі околиці. Нині діалект набув поширення скрізь на теренах України та в близькому зарубіжжі.
Найвиразнішим носієм цього діалекту є скандально відомий прем’єр-міністр України Микола Азаров.
Азірівка знайшла своє місце й у текстах україномовного розділу Вікіпедії. Це пов’язують з поширенням інтернет-мереж на теренах, що населені носіями діалекту.
Мовознавчі дослідження азірівки[ред. код]
Довгий час азірівка не вирізнялася громадськістю й науковцями з так званого суржика. Увага на цьому діалекті сфокусувалася в 2012 році, коли агенція фейкових новин UaReview надрукувала висновки мовознавчого дослідження Олександра Наумова.
Ігнорувати існування цього самобутнього діалекту ставало неможливим завдяки невтомній словесній діяльності Миколи Азарова на посту прем’єр-міністра України. Дослідження родоводу можновладця привело О. Наумова, луганського філолога, в невеличке село Азарівка, де йому вдалося почути зразки діалекту безпосередньо від його останніх носіїв. За непідтвердженою поки що інформацією Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля проводить дослідження фольклору в тій же місцевості, зокрема зі сподіванням віднайти сліди міфічних кровосісів, згадуваних М. Азаровим.
Ентузіастом дослідження азірівки є також славний український педагог і політик І. Фаріон.
Азірівка в сьогочасній Україні[ред. код]
Азірівка фактично є мовою офіційних виступів не лише Миколи Азарова, але й, за рідкісними виключеннями, всієї його молодої перспективної команди. (З найсвіжіших, на момент написання статті, прикладів варто згадати єдину й останню промову міністерки соціальної політики Н. Королевської в залі Верховної Ради[1].) Оскільки немає свідчень спільного походження, наскрізних родинних та кланових зв’язків між представниками влади «регіоналів», то можна зробити висновок про «природній» характер поширення діалекту по владній вертикалі шляхом некритичного прийняття підлеглими особливостей лексики свого керівника.
З огляду на причетність[2] М. Азарова до розробки мовного законодавства та його обіцянки «покращити українську мову»
Критика[ред. код]
Критики досліджень О. Наумова вважають фальсифікованими і результати його досліджень, і факт їх проведення, і, навіть, саму особу вченого. Натомість, азірівку продовжують вважати різновидом суржика. Відповідно, вживання азірівки розцінюють як мовний розлад, пов’язаний з розумовою відсталістю[4].
Азарівка в Вікіпедії[ред. код]
Останнім часом, на сторінках україномовного розділу вільної енциклопедії Вікіпедія дедалі частіше з’являються статті написані азірівкою. Часто — це автоперекладені статті з іншомовних розділів. Всі ці статті потребують виправлення згідно з нормами українського правопису. Апелювання до європейського та вітчизняного (в редакції Ківалова-Колєсніченка) законодавства в даному випадку може розглядатись як демагогія, тролінг або баян.
Правила україномовного розділу Вікіпедії недвозначно визначають:
«Заповіт» Т. Г. Шевченка азірівкою:
ЗАПІВІТ
Як умру, та піхавайтє
Мєнє на міґілі,
Сєрєд стєпу шіракаґі,
На Вкрайіні мілій,
Щаб лані шіракапілі,
І Дніпра, і кручі
Булі відна, булі чуті,
Як рєвє рєвучій.
Як пінєсє з Украйіні
У сінєє мірє
Крав варажу… атайді я
І лані, і ґірі —
Всє пікіну і піліну
Да саміґі бяґа
Малітіся… а да таґі
Я нє знаю бяґа.
Пахавайтє та вставайтє,
Кайдані пірвітє
І вражаю злію крав’ю
Валю акрапітє.
І мєнє в сєм’ї вєлікій,
В сєм’ї вальній, навій,
Нє забудьтє пім’януті
Нєзлім тіхім слівам.
25 дєкабря 1845, в Пєрєяславі
Джерела та посилання[ред. код]
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Філософія гумору — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Філософія гумору (також часто вживається термін теорія гумору) — розділ філософії, який вивчає природу гумору, його соціальні функції, вплив на розвиток особистості.
Існує багато теорій гумору, які намагаються пояснити, що таке гумор, яке його соціальне призначення, і що можна вважати гумористичним, смішним. Було б фактично неможливо пояснити, що таке гумор, гіпотетичній особі, яка цілком не має почуття гумору, бо це важко пояснити навіть людині, яка має почуття гумору. Людині без почуття гумору гумор видається принаймні дивним, якщо не цілковито ірраціональним. Переважаючими типами теорій, які намагаються пояснити існування гумору, є: психологічні теорії, більшість з яких вважають гумор ознакою дуже здорового способу життя; духовні теорії, які розглядають гумор, наприклад, як «подарунок Бога»; теорії, які вважають гумор таємницею, яку не можливо пояснити, дуже схожою на містичний досвід.
Теорія переваги (вищості)[ред. | ред. код]
Теорія переваги як одна з теорій гумору походить з творів Платона, Аристотеля і Левіафана Томаса Гоббса. Ця теорія пояснює, що людина сміється з нещасть інших, тому що ці нещастя стверджують переваги людини на тлі недоліків інших.[1]
|
На думку Аристотеля, ми сміємося над нижчими або потворними особами, тому що ми радіємо від вищості над ними
Вікіпедія:Гумор/Василь Гупало — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Гупало Василь — персонаж українського епосу, супергерой, що захищає інтереси простих людей.
Гупало Василь зустрічається в казках, сказаннях різних народів різних часів. Цей персонаж, як відомо, може перебувати в двох фазах. Якщо в першій він – звичайна людина, яка часто займається творчою діяльністю, то в режимі супергероя Василь постає велетнем, який власноруч розправляється з легіонами ворогів. Обидві фази відрізняються, окрім фізичних розмірів, ще й очима, в першій вони звичайні, в другій – великі та сяючі, наче прожектори. Вочевидь, в другій фазі очі водночас є джерелом світла, яке необхідне для бою та виконують функції залякування ворогів. Деякі дослідники називають другу фазу режимом «турбо».
Згідно з епосом, Гупало Василь закінчує свою місію, повертаючись до звичайного творчого життя та передає естафету наступному Василю. Отже, можна стверджувати, що Гупало Василь є супергероєм, що існує поза часом.
Першу згадку про Гупало Василя знайдено в селі Майданецьке (Тальнівський район Черкаської області), на розкопках в урочищі Гребенюків Яр. 3600—3100 до н.е., ранній етап Трипільської культури.
Окрім України згадки про Василя можна знайти в Аргентині, Бразилії, Канаді, Австралії і скрізь на планеті, в місцях, де є чорнозем. Як приклад – в Аргентині він відомий як El Asesinas De Chupacabras. За тамтешніми свідоцтвами, Гупало Василь вбив чупакабру, що нападала на мешканців містечка Сан Сальвадор де Хухуй, підманивши її на сало.
Версії походження прізвища[ред. код]
thumb|300px|right|
- Прізвище Гупало відноситься до другої групи українських прізвищ – в якій суфікси вказують на професію чи характерну дію людини: -ій (Палій) -ай (Тягай) -ло (Гупало) -йло (Міняйло) -ун (Тихун) -ан (Мовчан) -ик, -ник (Пасічник) -ар (Кобзар).
З казок відомо про три правила життя Василя:
- Злу має стати зле.
- Добру має бути добре.
- Все одно добро закохає зло.
- 1 квітня 2015 року в містечку Білланн (Данія) всесвітньо відома компанія LEGO Group презентує нову серію іграшок «Супергерої світу». Першими трьома фігурками будуть Фет-Фрумос, Дата Туташхія та Гупало Василь.
- Український музичний гурт Танок на майдані Конґо записав для альбому «Дзеркало» пісню «Гупало Василь». На початку літа очікується прем’єра однойменного кліпу.
Вікіпедія:Гумор/Колумб у музиці — Вікіпедія
Особистість Христофора Колумба та його мореплавного подвигу віддавна привертала до себе увагу митців, зокрема композиторів. Чи не першим звернувся до образу великого відкривача Нового Світу не менш великий від нього Ріхард Вагнер: 1835 року він написав увертюру «Колумб» до драматичного спектаклю у Магдебурзі.
Французький композитор Фелісьен-Сезар Давід (фр. Félicien-César David; 1810–1876) написав симфонічну поему «Христофор Колумб» у 1847, при чому варто зазначити, що він сам, як і об’єкт його твору, був завзятим мандрівником: подорожував у 1830-ті роки країнами Близького та Середнього Сходу, пропагуючи ідеї утопічного соціалізму (бо був палким прихильником Сен-Сімона) — напевно, пропагував арабським емірам та шейхам, яким, можна припустити, дуже імпонувала ідея усуспільнення жінок. Зрештою, в цьому він не мав великого успіху (араби ще понад століття не мали й думки будувати соціалізм), натомість вивіз із тих екзотичних країв багато записів фольклорних мелодій, завдяки використанню яких у власній подальшій творчості, став засновником так званого орієнтального напрямку у французькій музиці.
Мексиканський композитор Хуліан Каррільйо (ісп. Julián Carrillo; 1875–1965) не відзначався такими досягненнями, проте він мешкав на тому континенті, який Колумб саме й відкрив, а тому 1924 року написав Preludio a Colón, тобто Прелюдію до Колумба — химерний музичний твір для сопрано, флейти, гітари, скрипки, октавіни (це щось середнє між гітарою та лютнею, дуже рідкісне: навіть в іспанській Вікіпедії немає) та арфи.
1929 року в Ленінграді виставлялася опера німецького композитора Ервіна Дресселя «Бідолашний Колумб». Партитуру привіз із Німеччини академік Борис Асаф’єв, але в ній бракувало увертюри. За проханням диригента-постановника Самійла Самосуда нову увертюру написав молодий Дмитро Шостакович. Видатний радянський диригент Геннадій Рождественський, який через багато років розшукав ноти цієї увертюри в архіві, зазначив, що Шостакович і сам був свого роду Колумбом у музиці, бо прокладав нові шляхи, відкривав нові обрії.
Так само, як і Шостаковича, Колумбом у музиці можна вважати й Даріюса Мійо, представника «Шістки». Він широко застосовував політональні прийоми, експериментував з ритмом та тембром, використовував екзотичні джерела для нових музичних ідей (зокрема, американський джаз і бразильський фольклор). Прем’єра його опери «Христофор Колумб» відбулася 5 травня 1930 у Берліні; вона також не була позбавлена новацій: так, використовувався кіноекран, на якому показували краєвиди далеких земель під час тієї сцени, де молодий Колумб читає книгу Марко Поло.
Втім, кіноекран використовувався і в тій самій постановці згаданої опери Дресселя (Ленінградський малий оперний театр, 1929, як і було зазначено).
Російський композитор (але, судячи з прізвища, наш одноплемінник) Сергій Ничипорович Василенко також написав 1933 року оперу «Христофор Колумб», op. 62, на лібретто А. Арго та С. Антономова.
Невідомо, яке відношення мав львівський професор консерваторії Дезидерій Євгенович Задор (1912–1985) до американського композитора угорського походження Євгена Задора (1894–1977; власне, Євген — умовне ім’я: в Америці він був Юджін, а в Угорщині — Єньо), але останній, перебравшися до Нового Світу, теж написав оперу «Христофор Колумб». Прем’єра відбулася 1939 року в Нью-Йорку.
Відома також сюїта майстра королівської музики (це такий придворний титул у Великій Британії) сера Артура Блісса «Христофор Колумб» (1949; перероблена зі звукової стрічки до однойменного фільму).
Чеська композиторка Сильвія Бодорова (чеськ. Sylvie Bodorová, 1954) ще не може вважатися за Колумба чи то пак Коломбіну, але її твори виконувалися скрізь по всіх континентах, і навіть в Антарктиці 1997 року звучала її п’єса для гітари «Homage to Columbus», себто «Приношення Колумбові».
Що ж до інших Колумбів у музиці, то їх можна назвати багато — починаючи від тих вже забутих ченців, які ще понад тисячу років тому почали вставляти додаткові ноти до суворо канонічного григоріанського хоралу, створюючи так звані юбіляції, через Ґвідо д’Ареццо, що винайшов систему нотації, Ґійома де Машо, головного представника школи Ars nova, що запровадила багатоголосся у ширший музичний вжиток, багатьох представників фламандської школи, далі Баха, Моцарта, Бетховена і так вже до пізніших часів, до XX століття, коли новації посипалися на меломанів рясним дощем: тут і Шенберґ (атональна, пізніше додекафонічна система), і Габа з Айвзом (чвертьтонова система), Стравінський (поліритмія), звичайно, згаданий вже Шостакович, потім Кейдж (алеаторика), Пендерецький (сонористика), Шнітке (полістилістика)…
Характерно, що різні музикознавці по-різному оцінюють, кого вважати Колумбом, а кого ні. Так, Джеймс Л. МакГард у книжці «Майбутнє модерної музики» зараховує до десяти найбільших досягнень музики XX століття лише твори Клода Дебюссі, Арнольда Шенберґа, Ігоря Стравінського, Антона фон Веберна, Едґара Вареза, Луїджі Ноно, Янніса Ксенакіса, Джона Кейджа, Джачінто Шельзі та Хуліо Естради[1]. Всіх інших (в тому числі й Шостаковича) він не вважає творцями, що зробили справжній переворот у мистецтві: їхня музика, на його думку, попри всю свою геніальність, все ж таки тією чи іншою мірою традиційна. Навіть до сімдесяти вирішальних для модерної аванґардної та експериментальної музики творів, за версією МакГарда, Шостакович не потрапив (хоча потрапила його учениця Галина Уствольська)[2].
Тепер, коли методологію з’ясовано, то таким же чином ім’я Колумба можна прикласти й до діячів у інших видах мистецтва. Сальвадор Далі 1959 року написав велику картину «Відкриття Америки Христофором Колумбом», але його й самого можна зарахувати до Колумбів живопису.
Зрештою, можна й мистецтвом не обмежуватися. Візьмемо науку. Шарль Кулон, фактично тезко Колумба (бо пишеться французькою Coulomb), який відкрив основний закон електростатики і на честь якого названо одиницю вимірювання електричного заряду в системі СІ,— теж Колумб у фізиці. Як і багато інших Колумбів, голубів, голубок і коломбін.
Виноски[ред. код]
- ↑ Див.: Top Ten Music Selections in the 20th Century (англ.).
- ↑ Див.: 70 Works Indispensable to the Existence of Modern Avant-garde and Experimental Music (англ.).
Категорія:Персоналії за алфавітом в музиці Категорія:Персоналії в музиці за алфавітом Категорія:Персонажі опер Категорія:Іспанські Колумби Категорія:Колумб у мистецтві Категорія:Ті, хто заблукали в пошуках Індії Категорія:Персоналії Ко в музиці
Полеміка — Вікіпедія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Полеміка (грец. πολεμικά від πολέμιον, «ворожнеча») — стан суперечки, диспут при обговоренні або вирішенні проблем. Разом з цим поняттям використовуються: дебати і дискусія.
Походження терміну «полеміка»[ред. | ред. код]
Термін «полеміка» походить від давньогрецького «полемікос» — войовничий, ворожий. Чіткіше визначення полеміки можна знайти в енциклопедичному словнику, де зазначається, що полеміка — гостра дискусія стосовного будь-якого спірного питання. Це не звичайна суперечка, а публічне обговорення, у якому є конфронтація, протистояння сторін, ідей і поглядів. Отже, полеміка — боротьба принципово протилежних думок щодо того чи іншого питання; публічний спір з метою захистити, відстояти свої погляди, а також спростувати думку опонента.
Відмінність і подібність між полемікою і дискусією[ред. | ред. код]
Полеміка відрізняється від дискусії своєю цілеспрямованістю. Учасники дискусії, зіставляючи суперечливі судження, намагаються дійти єдиної думки, знайти загальне рішення, встановити істину. Таким чином метою дискусії є перш за все пошуки загальної згоди, того, що об’єднує різні погляди, то основне завдання полеміки — затвердження однієї з протилежних позицій. А мета полеміки — здобути перемогу над опонентом, затвердити власну позицію. У полеміці присутній певний дух змагання, тому полеміка — наука і мистецтво переконувати. Тобто це різновид суперечки, що відрізняється тим, що основні зусилля сторін, що сперечаються, направлені на затвердження своєї думки з обговорюваного питання. Разом з дискусією полеміка є однією з найпоширеніших форм суперечки. З дискусією її зближує наявність достатньо певної тези, виступаючої предметом розбіжностей, відома змістовна зв’язність, що припускає увагу до аргументів осоружної сторони, черговість виступів що сперечаються, деяка обмеженість прийомів, за допомогою яких спростовується осоружна сторона і обґрунтовуються власні погляди.
Основні принципи ведення полеміки[ред. | ред. код]
Як слід вести полеміку, щоб вона була корисною і продуктивною? Для цього необхідно оволодіти основними принципами її ведення. Перший принцип — чесність і принциповість. У жодному разі не можна перекручувати позицію опонента. Цим Ви підриваєте довіру до власної позиції у слухачів. Потрібно вміти виявити істинні і дійсні положення опонента і вміти критикувати їх. Другий принцип — використання емоцій. Без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути пошуку істини. Але не можна перебувати у полоні емоцій, тобто давати перевагу почуттям над розумом. Третій принцип — виявлення невідповідностей і суперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій. Якщо оратор глибоко і до кінця переконаний в істинності своєї позиції, належить розкрити хибність позицій опонента: продемонструвати слухачам, чому вона помилково здається їм правильною; вказати завдяки чому опонент зміг зробити свою позицію ззовні переконливою і логічною. Четвертий принцип полягає також у використанні гумору, іронії, сарказму, сатири. Висміювання опонента — прийнятний захід у ході полемічної бесіди. Однак його застосування потребує дотримання певних вимог.
Вимоги щодо використання гумору, іронії, сарказму, сатири[ред. | ред. код]
По-перше, ніяким гумором, ніякою іронією, жодним сарказмом не можна підміняти логічну критику і розкриття позицій опонента. У полеміці сарказм, гумор, жарт над суперечником повинні вживатися в поєднанні, в сукупності з усіма іншими заходами розкриття і критики позиції опонента. По-друге, як у ході полеміки в цілому, так і у використанні гумору необхідна тактовність. До гумору слід удаватися тактовно, не торкаючись гідності особистості. Перелічені принципи є обов’язковими під час ведення будь-якої полеміки, але це зовсім не означає, що ними вичерпуються всі поради і твердження. Щоразу полеміка вимагає, звичайна річ, своїх особливих засобів, своєї методики ведення.
- Полеміка // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 2 : М — Я. — С. 239.
- Ораторське мистецтво: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закл. юрид. спец. Видання друге /Н. П. Осипова, В. Д. Воднік, Г. П. Клімова та ін. За ред. професора Н. П. Осипової. — Х.: Одіссей, 2006. — 144 с
Сатира — Вікіпедія
«Le сатири E l’epistole ді Q. Ораціо Флекко», надрукований в 1814 році.Сатира — гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із загальнообов’язковими принципами чи встановленими ідеалами. Походження своє веде від давньоримської сатури. Художні засоби сатири — гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.
В Україні сатира відома з найдавніших часів у народній творчості, у літературі розвинулася з 16-17 століття, зокрема в творчості І. Вишенського й інших творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в 17-18 століття інтермедії. Зразками суспільно-політичної сатири 18 століття були сатирична коляда «1764 года декабря 23 дня к. P.» невідомого автора, «пасквільні стихи» ченця Києво-Печерської Лаври Ієремії, «Плач київських монахів» (1786), «Прибавок к плачу киевских монахов» (1792), приписуваний І. Некрашевичеві діалог «Замисл на попа» та інші. Його діалоги й гумористичні листи, акростих закарпатського священика І. Пасхалія «Пастырю душевный…», «Доказательства Хама Данилея Кукси» (друга половина 18 століття) проти дворян-багатіїв, «Сатира на слобожан» (приблизно 1765-85), вірші на п’яниць і пияцтво тощо. Сатиричними за спрямуванням були деякі вірші й байки Григорія Сковороди й особливо «Енеїда» (1798) Івана Котляревського з висміюванням тогочасних суспільних вад.
Гостро сатиричний характер мала поема Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»…), як також окремі частини його поем «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим ..», «Неофіти», його наслідування пророкам та окремі вірші: «П. С.», «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку ..», «Во Іудеї во дні они…», «Молитва», «Гімн чернечий», «Саул». Сатиричними подекуди за своїм змістом були байки і приказки попередників і послідовників Шевченка: Л. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського й особливо «Співомовки» С. Руданського.
Із літературної творчості другої половини 19 століття до сатири можна зарахувати оповідання «Баба Параска та Баба Палажка» Івана Нечуя-Левицького, «Лови» Панаса Мирного, «Сміх» і «Коні не винні» Михайла Коцюбинського, деякі оповідання Степана Васильченка, Леся Мартовича, драму «Мартин Боруля» Івана Тобілевича, деякі комедії Марка Кропивницького, Михайла Старицького й інші.
Видатним сатириком був Іван Франко (оповідання «Свинська конституція», поема «Лис Микита», вірші «Сідоглавому», «Хлібороб», «О. Люнатикові», «Страшний суд» та багато іншого). Провідними сатириками початку 20 століття були: Володимир Самійленко (вірші) «На печі», «Новий лад», «Патріота Іван» й інші), Олександр Олесь (збірка «Перезва», 1921), О. Маковей (збірка «Прижмуреним оком», 1923). По революції 1917 традиції народницької 19 століття продовжували репресовані у 1930-их pp. за свою творчість: Юрій Вухналь, Ю. Ґедзь, Василь Чечвянський. Особливе місце в розвитку українській сатирі посідає Остап Вишня («Усмішки», I–IV, 1928). Гостро сатирична була публіцистична творчість Миколи Хвильового, спрямована проти просвітянства, культурного назадництва й неуцтва (памфлети у збірці «Камо грядеши» і «Думки проти течії») й полемічні статті Миколи Зерова.
Політично тенденційна в дусі партійних настанов була сатира гумористів і байкарів в УРСР: Дмитра Білоуса, Сергія Воскрекасенка, Д. Ключини, Олександра Ковіньки, Є. Кравченка, А. Косматенка, В. Лагоди, Федора Маківчука, Степана Олійника, П. Сліпчука та інших. Тенденційно-пасквільні були сатиричні твори О. Гаврилюка, Ярослава Галана, Ю. Мельничука, С. Тудора. До сатиричних належать деякі вірші Павла Тичини із збірки «Партія веде» (1934). Прикладом сатири в кіномистецтві є картина «Шкурник» (1928) Миколи Шпиковського.
- Возняк М. Початки української комедії. Л. 1919 (2 вид. Нью-Йорк, 1955)
- Маківчук Ф. (упорядник) Сатира і гумор. К. 1955
- Івакін Ю. Сатира Шевченка. К. 1959
- Мінчин В. Деякі питання теорії комічного. К. 1959
- Дзеверин И. Проблема сатиры в революционно-демократической эстетике. К. 1962
- Нестор З. Гумор і сатира в творчості С. Васильченка. К. 1962
- Мінчин Б. Сатира на службі комунізму. К. 1964
- Гончарук М. Українська сатира періоду революції 1905–1907 років. К. 1966
- Історія української літератури, томи І-VIII. К. 1967-71
- Білецький О. (упорядник) Хрестоматія давньої укр. літератури. (2 вид. 1952), 3 вид. К. 1967
Гумор — Вікіпедія
Гумор — інтелектуальна здатність вбачати в предметах смішне[1], властивість відчуттів викликати сміх, надавати розвагу.
Фізична або вербальна дія, яка має на меті розсмішити. В основі лежить протиставлення кількох частин буття, вхоплених гумористом з контексту історичного розвитку. Поняття гумору ґрунтується на спостережливості та аналітичності мислення, тому бути в доброму гуморі — бути спостережливим та мислити філософськи — підмічати єдність та боротьбу протилежностей в межах однієї сутності.
Слово гумор має давньогрецьке коріння. В античній медицині стан людини описувалося співвідношенням чотирьох рідин — крові, флегми, жовтої та чорної жовчі — які вони називали «гумор» (див.: гуморальний). Співвідношення і гармонія цих рідин визначали здоров’я і самопочуття людини.
Термін
Слово «гумор» в українській мові вживається в таких значеннях[2]:
- Доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття недоліків; уміння подати, зобразити щось у комічному вигляді.
- Художній прийом у творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у комічному вигляді, а також твір літератури, або мистецтва, що використовує цей прийом.
- Психічний стан; настрій людини («у доброму гуморі» — у доброму настрої, «не в гуморі» — у поганому настрої).
Види гумору
Гумор часто не є універсальним і не переноситься з однієї культури в іншу, зазвичай через те, що залежить від деталей конкретного культурного оточення. З одного боку, в епоху глобалізації відмінності між культурами стають все більш зрозумілими і гумор стає універсальнішим. З іншого — у кожної соціальної групи є певні рамки, куди гумор не пускають. Наприклад, фанати футбольної команди не дозволять фанатам іншої футбольної команди сміятися над своїми кумирами, також, як віруючі не будуть сміятися над елементами своєї віри.
Існують різні форми гумору: іронія, оксюморон або гра слів, пародія, сатира,